Свободный микрофон: Алексей Мосейко об изменении отношения к психически больным

На этот раз автором нашей рубрики стал запорожский врач-психиатр и общественный активист Алексей Мосейко. Он поделился своими мыслями о том, как к психически больным людям относятся в разных странах, и как стоило бы относиться нам.

***

З метою зацікавити читача, розповім цікавий факт: в деяких європейських країнах нема психіатричних лікарень. Я не закликаю бігти попереду всіх і завтра закрити наші лікарні, бо наприклад, Бразилія не змогла скопіювати італійську реформу психіатричної допомоги і не створивши нової зруйнувала власну систему, але хочу звернути увагу на проблему, про яку ніхто не говорить: дистанціонування, ізоляція та стигматизація наших психічнохворих. Ми дистанціюємо від себе цих людей, вважаємо, що їх необхідно тримати закритими в спеціальних установах та думаємо, що вони гірші за нас, здорових людей.

Наша держава переживає період соціокультурних, політичних та економічних перетворень. Події останніх років: революційні та військові дії, перевибори значно прискорюють ці процеси, які неминуче призводять до зміни практик взаємодії між різними категоріями населення. Не так давно вперше в Україні відбувся Київ-прайд, чим був створений прецендент толерантного відношення до людей з гомосексуальною орієнтацією. Дуже часто піднімаються питання взаємовідношень з людьми, які мають особливі потреби, але майже ніхто не говорить про психічнохворих.

Дистанціювання

Крім того, що ми продовжуємо боятися самого слова «психічнохворий», ми вважаємо що ці люди повинні знаходитися десь далеко від нас. Коли нам хтось здається дивакуватим, ми кажемо: «Твоє місце на Сєдова». Тобто в нашому уявленні є певне місце, де повинні знаходитися психічнохворі. Саме на Сєдова, а не по сусідству з вами.

Раніше психічнохворих саджали на спеціальні кораблі і відправляли і вільне плавання, потім закривали в «жовтих» будинках разом із хворими на сифіліс, лепру, гомосексуалістами та розтратниками сімейних грошей. Зараз цю функцію відіграють психіатричні лікарні та інтернати психо-неврологічного профілю.

Ізоляція

Коли ми помістимо людину на Сєдова, то вона повинна знаходитися там і жодним чином не контактувати з нами. «Що цей хворий тут в фейсбуці пише? Хай в лікарні на листику свою творчість проявляє!» В сучасних умовах в лікарнях не тільки не має інтернету (його і у лікарів не має), але у хворих не має телефонів, вони можуть бачитися з родичами тільки в певний час декілька разів на тиждень. Ми не хочемо навіть чути про існування цих людей.

Стигматизація

«Психічна хвороба не виліковна! На тобі треба поставити хрест!» - кажемо ми. Стигма – «знак», який хворий буде носити на собі все життя. Дебіл, ідіот, шизофренік – давно стали образливими словами. Крім того є ще таке поняття, як аутостигматизація – це коли людина каже собі це сама ставить на собі хрест.

А чи обов’язково воно повинно бути саме так? Чому дивакувато одягнутий чоловік, який розмовляє в транспорті сам з собою повинен бути ізольованим в лікарні і не може жити поруч з нами? Одразу зазначу, що психічнохворі скоюють правопорушень значно менше, ніж здорові, але ці випадки знаходяться у нас на слуху, через незрозумілість мотивів та ту ж саму стигматизацію та викликають резонанс у суспільстві. Такі злочини набувають більшого резонансу. Багато кого цікавить творчість психічнохворих, але чомусь митець повинен бути в лікарні, а не на площі посеред міста.

Реформа в Італії

В 1978 році парламент Італії прийняв Закон №180, яким почав експеримент з деінституалізації психіатрії. Закон був проголосований майже одноголосно, але дуже швидко викликав величезну критику з боку лікарів та просто громадян. Величезна кількість хворих опинилися на вулицях. Нова система, суть якої полягав у вирішенні усіх соціальних питань хворих, впроваджувалася не усюди, а хворі поповнювали ряди безхатченків. Неодноразово цей закон намагалися змінити, повернути примусову госпіталізацію, і часто на побутовому рівні цей закон називали «Боротьба 180». Остаточно реформа завершилася тільки в 1998 році, коли офіційно в Італії не залишилося психіатричних лікарень. І тільки в 2005 році в звіті, який був підготовлений за висновками Європейської конференції Всесвітньої організації охорони здоров’я, відмічалося, що після прийняття в Італії закону №180 у пацієнтів з’явилися більш широкі можливості брати участь у розвитку суспільства.

Результатом цих реформ стало не тільки збільшення прав пацієнтів, але і економічна вигода. Виявилося, що вирішити усі соціальні проблеми хворих набагато дешевше, ніж утримувати психіатричні лікарні. Ряд європейських країн, оминаючи помилки Італії, також впровадили цю реформу, в багатьох країнах залишилася дуже незначна кількість ліжок, але є і негативні приклади. В Бразилії деінстітуціоналізацію психіатрії назвали прикладом «найбільш невдалого соціального експерименту XX століття».

Обравши європейський вектор розвитку, ми обрали не тільки високі зарплати, але і зміни всередині самого соціуму, у взаємовідносинах між людьми, різними групами населення. Якщо ми хочемо змін в країні, то і нам з вами теж треба змінюватися, в тому числі і міняти власне відношення до психічнохворих.

***

Напомним, что "Свободный микрофон" - это рубрика, в которой каждый может свободно высказаться о том, что его волнует, интересует, печалит и радует из происходящего в городе.

Правила "Свободного микрофона" такие:

- Запрещена политическая агитация и коммерческая реклама
- Запрещены призывы к насилию, дискриминации, свержению государственного строя и прочий сепаратизм
- Запрещена нецензурная лексика
- Текст должен касаться Запорожья и области
- Все остальное - разрешено

Мнение редакции 061 может не совпадать с мнением авторов. Мы предоставляем им полную свободу в выборе темы и средствах выражения своей мысли, никакой цензуры.

Читайте также: