Спецпроект

Анна Аблицова

10:38, 11 серпня 2016 р.

5 историй запорожцев, которые пишут стихи

Спецпроект

061 продолжает публиковать материалы о запорожцах, которые чем-то отличаются от остальных. В сегодняшнем выпуске - истории людей, которые пишут стихи. Герои этой публикации рассказывают, как в их головах рождают рифмованные строки, откуда они черпают вдохновением и как поэтам можно развиваться.

Катерина Майборода, 22 года:

"Спроби писати вірші почалися рано – рочків з чотирьох. Тоді мені виписували журнал «Пізнайко», і там були віршики про різні явища природи. Тоді почала якось гратися зі словами. Але так, щоб свідомо, мабуть, років з шести. Якось все із пресою пов’язано: якраз із 2000 року почала виходити столична дитяча газета «Казковий вечір», яку рідні мені теж виписали, щоб я менше «тирила» їхні дорослі газети. Там публікували вірші, написані саме дітьми, і мені стало цікаво, чи можу і я так. А у першому класі вчителька пояснювала нам, як саме пишуться вірші і запропонувала написати самим - з тих пір і пишу, хоча тоді це більш схоже на графоманство було".

"Вже, мабуть, класі в 7–8 щось стало більш-менш гідне виходити. Дуже важко адекватно сприймати старі речі. Наприклад, ті вірші, з якими їздила до Києва на Малу академію наук, зараз просто хочеться розірвати та спалити (може, трійко сторінок залишила б). А там чомусь оцінили їх – але перше місце так і не посіла, тільки срібло й бронза".

"У Києві вимагали визначитися з мовою, якою я хочу писати: або українською, або російською. Не знаю, чи розуміли вони, про що говорять… Якою мовою до тебе рядок прийшов, такою і пишеш. Є речі, які чуєш у голові російською, а є й такі, що лише українською – і жоден інший звуковий ряд не підійде".

"Звідки беру натхнення? Я не відчувала ніколи цього саме з віршами. Скоріше, це в ноосфері відкривається якийсь канал і юзає тебе як інструмент для карбування рядків. Ще помітила дуже дивну річ: найчастіше приходять спочатку останні рядки. Дуже рідко стається так, що я знаю, з чого почнеться історія. Але завжди знаю, чим закінчиться".

"Нещодавно в Запоріжжі одна цікава людина запропонувала мені створити збірку та нарешті надрукувати. Але я відмовила, бо збірки – то для впевнених у своїх здібностях людей".

"У Запоріжжі поетам розвиватися можна: є безліч об’єднань, які час від часу збираються та читають одне одному свої вірші. Колись, ще на першому курсі журфаку ЗНУ ми з однокурсником Славою Чиженком створили літклуб «Інтонації». Туди навіть ходили люди. І навіть були слухачі. Останнього разу ми збиралися в 2013-му: читали у темряві, а єдиним джерелом світла був проектор, який транслював відео на оратора і на стіну. З «Вермутом» співпрацювали. Нещодавно запрошували почитати у «ФормаЛіті». Але всі ці читання привселюдні мене бентежать. Писала навіть: "…Мне противно искать чувство собственной важности, читая вам вслух стихи..."

"Є поети, яким необхідно обов’язково читати комусь написане. Я ж вважаю, що деякі вірші повинні жити в тиші. Але той, хто хоче бути почутим, має в Запоріжжі для цього всі можливості. Як і всюди, все залежить від бажання".

***

Коли лампи згоріли, чи суть, скільки було ватт?
Ми живемо у дельті дарунків небес і втрат...
Коли випили соки, і ти, мов живий цукат,
Все волаєш: "Please, show me a miracle, Mr. God!
Ти єдиний у трьох: меценат, адвокат і кат...

Покажи мені милість до тих, хто несе свій хрест
На якийсь, хоч локальний, та все-таки Еверест!
Бо і церква, й Голгофа давно провалили тест:
Нерозривність душевних мук і минулих верст
Тиражуються так, мов наш Бог є Уільям Херст."

І ніхто не почує твій сповнений болю крик...
Хай душа протікає, мов зношений черевик,
Але небо мовчить, проковтнуло немов язик.
Mr. God нам лишає свічку й один сірник -
Він давно до такого звик...

Олесь Барлиг, 31 год:

"Перший текст, який (як мені тоді здавалося) є віршем, я написав у 14 років. Присвятив його вірменській дівчинці із якою познайомився в Феодосії. Після цього ще час від часу ґвалтував папір недолугими римами, поки на першому курсі універу не прийшов до літературного клубу «99», де моє уявлення про поезію посунулося у адекватне русло. На той час цей осередок був найпрогресивнішою літ-тусовкою у місті й можливо лишається такою досі. Головне, що тоді зрозумів: не існує правил як писати вірші. Не існує поетичного канону, якому мусиш відповідати. Навпаки: поезія, це чудова можливість кайфувати від того, що ти течеш проти течії. Бо як тільки відчуваєш, що течія несе тебе і ти у своїх рядках підкорюєшся їй – варто кидати текст, поезія зникає".

"Натхнення кожен раз приходить різними шляхами: в одних випадках воно знаходить мене, а в інших – я його. Поштовхом до вірша може бути будь-що: кинута перехожим на вулиці фраза; побачене щось у вікні маршрутки; допис у фейсбуці; фраза, що раптом нізвідки виринула у думках й ти зачепився за неї увагою; чийсь вірш із яким вступаєш у діалог у власному тексті... Є якісь стабільні джерела натхнення: світовий бестіарій та поп-культура (тексти пісень, серіали, художні фільми, кліпи). Той ж бестіарій виникає часом у найнеочікуваніший спосіб. Наприклад, у вірші «Цукумоґамі в іловайських Фермопілах» беруться за основу персонажі японської міфології «цукумоґамі» – це звичайні речі, які в силу певних обставин перетворюються на духів. Скажімо, «абумі-ґуті» – створіння, яке постає з кінського стремена, що належало вершнику, котрий пішов з життя на війні. В моєму вірші такими духами стає екіпіровка українських вояків, які загинули у Іловайському котлі. Згодом цей текст потрапив до збірки «Майдан: дистанція Словом».
А ця поезія виникла від погляду на вуличну рекламу під час прогулянки Києвом:

* * *
«З ким ти закрутиш цього літа?» –
запитує мене сітілайт
біля Київського національного університету,
ніби усі ми
не половини, а дзиґи
і нам дозволено лише
наближатись один до одного,
але в жодному разі
не притулятися,
інакше хтось з нас
зійде зі своєї орбіти,
зробить криву дугу,
завалиться на бік
і назавжди зупиниться.
Тож можна лише
крутитись,
крутитись,
крутитись,
порівнюючи чужу швидкість обертів
зі своєю,
задивлятись на сторонні
барвисті смуги,
захоплюватись інакшим
ніж в тебе
блиском.

Александр Тихоновский, 19 лет:

"Первое моё стихотворение было написано в 10 лет. Всё началось с того, что я в этот момент своей жизни занимался горным альпинизмом и это, собственно, и вдохновило на написание первого стихотворения, под названием "Когда взбираешься на гору". После чего очень долгое время ничего не смог писать, но около 12 лет снова пришла муза, творить захотелось еще больше".

"Вдохновение приходит неожиданно и непредсказуемо, чаще всего это случается ночью, но бывает и в любое время. Очень забавно смотрится, когда молодой поэт скукожено в маршрутке записывает свои свежие строки".

"Пишу на абсолютно разные темы, это и лирика (гражданская, философская, любовная), юмор, ирония, сатира. Тем много, и очень много хочется раскрыть. Я вообще считаю, что поэт должен всегда искать себя и пробовать, что-то новое в своём творчестве".

"Совсем недавно мои стихи опубликовали в альманахе нашего запорожского издательства "Кругозор", на этом не собираюсь останавливаться. В этом году планирую издать свою сольную книгу и поучаствовать в создании еще одного альманаха".

"Довольно часто выступаю на публике, это могут быть парки, кафе, квартирники, просто уютные места. Главное - это поиск. Поиск себя, своего и своей публики".

"Я ни один год бегал за одной прекрасной девушкой, я её любил всем сердцем и люблю, наверное, сейчас. Но, увы, ответных чувств я не получал. Именно это и подвигло меня на написание стихотворения под названием "Любите женщину". Ведь не важно, сколько у неё недостатков, сколько достоинств. Главное то, что вы её любите, а этого с лихвой хватает. Ведь настоящий маяк никогда не ищет лодку в бескрайнем океане, чтобы она попала в бухту, он просто стоит и освещает её путь".

***

Любите женщину, за преступление.
Любите женщину, за страшный грех.
Любите, за плохое поведение.
Любите, за дурацкий смех.

Любите женщину, за неумение готовить.
Любите женщину, за преувеличение.
Любите, за желание поспорить.
Любите, за плохие увлечения.

Любите женщину, за неспособность постирать.
Любите женщину, за не желание погладить.
Любите, за умение зарплату отбирать.
Любите, за желание её потратить.

Любите женщину, за фанатизм.
Любите женщину, за глупые поступки.
Любите, за малейший эгоизм.
Любите, за сидение у телефонной трубки.

Любите женщину, за частые скандалы.
Любите женщину, за то что есть у вас.
Любите, за совместные кошмары.
Любите, и она полюбит вас...

Ирина Ярко, 23 года:

"Свій перший вірш я написала, коли мені було 9. Я тоді лежала в лікарні, пам’ятаю, наскрібала копійок для таксофону, вийшла з палати, щоб зателефонувати бабусі з дідусем і зустріла ветерана – старенького дідуся в медалях. Якраз у той день відзначали День визволення Нікопольського району від фашистських загарбників. Ми з ним переглянулися очима, посміхнулися одне одному, і в мене одразу народилися рядки про війну. Забігла в палату і мерщій нашкрябала кілька стовпчиків. Так я і почала писати. Потім, пам’ятаю, був вірш про суп без картоплі (тоді в лікарні годували погано, от і писала про наболіле), про лікарів у білих халатах і болючі уколи. Така вона, дитяча безпосередність. Найцікавіше те, що повернушивсь додому з лікарні, я практично закинула писати. У ті роки мене цікавив тільки футбол, і я віддавала йому увесь свій вільний час, а вірші сприймала не всерйоз, думала, потішусь і мине. Та й назвати ту писану віршами, як на мене, тоді було складно".

"Серйозно я взялася за вірші, коли мені було 16, і не повірите, знову у лікарні перед операцією. Вони тоді не писались, а лились. Тут і почались серйозні філософські теми. З того часу зрозуміла, що це моє, і як не тікай, а від себе не втечеш. Так і пишу по сей день. Так що, іноді лікарня буває на користь, але краще туди не потрапляти".

"Вірші народжуються спонтанно. Вони не телефонують заздалегідь і не говорять: «Готуй аркуш, ручку, я вже їду…». Вони приходять, коли їм заманеться і де заманеться – на кухні, в душі, в маршрутці, на роботі, на парах, коли була ще студенткою, сподіваюсь мої викладачі мені пробачать".

"Збірки, виданої редакцією, я ще не маю. Не знаю, можливо, не часі, думки мимоволі пролітали стосовно цього, але ще не було такого остаточного – хочу! В мене є збірка з моїми віршами, яку мені зверстав одногрупик і подарував на День народження".

"Читаю багатьох поетів, але найбільше подобаються Ліна Костенко і Василь Симоненко. Вони мені близькі подуху, у них є щось тепле, рідне, їх хочеться читати і перечитувати. Якщо говорити про молодих сучасників, читаю і слухаю Романа Штігера. Мені подобається, як він відчуває ритм, а музика надає його віршам ще більше відвертості і романтики".

"Вірші завжди мене рятували і рятують. У студентські роки це було добре помітно на парах з радіовиробництва. Нам тоді частенько доводилося складати різні слогани, вигадувати рекламу, створювати програми, як ви здогадалися, у мене тоді все було римованим. Часом викладачці доводилось мене зупиняти словами: «Іро, сьогодні без віршів!». Тоді доводилося братись за прозу, але я її теж люблю. Хоч я і пишу багато, як для себе, так і за проханням, але присвячую твори одиницям. Це ще один вияв моєї любові до особливо дорогих мені людей. Ще Ліна Василівна говорила, що адресовані людям вірші – найщиріший у світі лист. Тож, якщо маєте вірш від мене на свою адресу, знайте, я вас люблю, а якщо і не один – дуже-дуже люблю!"

***

У цьому світі людині завжди всього мало,
За вікном часто самотнім не спиться,
Вітер розвіяв майже усі невідкладні справи,
А листопад надибав нові таємниці.

Залишається вірити у щасливий кінець,
На жаль, життя не почати спочатку,
Одним поглядом дивишся у вікно і думаєш –
Які б сьогодні одягнути перчатки?

Листя опало. Дерева стоять як рідні.
Повз проносяться шумні машини,
Скажи, як там сьогодні? Про що мовчать у Відні?
У нас тут гріються ковдрами і заварюють чай з калини.

Деінде слухають Моцарта, Шопена, Вівальді,
Усе носять в собі і страшенно люблять.
У нас тут самотньо місцями, а як в Канаді?
Усе ті ж… холодні і теплі люди…

Сергей Брыков, 25 лет:

"Где-то в 7-ом классе я шел со школы и что-то придумывал. Потом украл у мамы сборник Есенина и начал выписывать все рифмы которые мне понравились - они стали основой для первого стихотворения".

"Вдохновение - это такой миф, которым авторы оправдывают свою непродуктивность и несостоятельность. Стихи - это работа, если ты ее любишь, то находишь время и силы. Для меня главная идея написания стихов - выражать мысли своим творчеством. У меня даже был период в жизни, когда я думал, что мне нечего сказать - тогда я не писал. Но потом все вернулось на своё место".

"Сам процесс написания стихов прост:

Пишешь все, что лезет в голову;
Выкидываешь 90% чуши;
Остальные 10% редактируешь;
Потом показываешь оставшееся друзьям и выкидываешь еще 9%".

"На днях отправил в печать свой первый сборник. Не так давно я открыл для себя новый жанр - маленьких метафоричных четверостиший. Многие его сравнивают с "гариками" Губермана или рубаями Омара Хайама. Это достаточно интересный жанр для сетевой поэзии. Кроме того, с ними очень удобно выступать. В таком жанре я работаю 4 месяца, написал уже около 100 четверостиший, все вошли в мой первый сборник. Кстати, презентация книжки будет 10 сентября в Запорожье".

***

верь в себя и верь себе!
никто твоим успехам не будет кричать «браво!»,
даже если ты сумеешь бегать по воде –
тебя же обвинят, мол «ты не умеешь плавать!».

если жизнь тебе подкидывает сложности,
если лезут в твою голову сомнения,
помни: в мире нет препятствий – есть возможности,
и уж точно нет проблем – есть приключения.

а на кухне сидят девки полупьяные,
обсуждают «пятьдесят оттенков серого»,
раздарили девки пальцы безымянные,
мужикам, увы, достойным только среднего.

Читайте также: