Яна Сасина про Фестиваль равенства в Запорожье, изменения в обществе во время войны и охоту на альбиносов

О том, что Фестиваль равенства в Запорожье – это важная затея, организаторы поняли уже тогда, когда пытались подобрать для него помещение. Как оказалось, найти в нашем городе здание, куда бы заехать человек на коляске, и где были бы специальные туалеты – непростая задача. Интересно, что в итоге фестиваль пройдет в помещении еврейского общинного центра – оно оказалось наиболее приспособленным для того, чтобы на мероприятие могли попасть все желающие.

Как только в сети появился анонс фестиваля, некоторые СМИ окрестили его «гей-парадом», проиллюстрировав фотографиями мужчин в латексе и париках. Почему это неправильно и даже вредно, мы поговорили с координаторкой фестиваля,Яной Сасиной. За одно расспросили, актуальны ли такие мероприятия в воюющей стране, и поинтересовались, что интересное можно будет увидеть и услышать на протяжении фестивального дня, 24 сентября. Мы общались на украинском языке, поэтому публикуем интервью на языке оригинала.

 - Сьогодні, поки ми домовлялись про це інтерв’ю, ти мені написала, що цілий день займалась тим, що пояснювала журналістам, чому не можна називати Фестиваль рівності гей-парадом. Розкажи тепер і нашим читачам, чому це не гей-парад, і в чому різниця.

- Я сьогодні подумала, що треба зробити глосарій і відправити його всім запорізьким журналістам, щоб вони такого не писали. Давай почнемо з того, що Фестиваль рівності – це не хода і не марш, це соціокультурний захід. Він має на меті говорити про проблеми певних суспільних груп, які стикаються з проявами дискримінації – переселенців, ромів, ЛГБТ-спільноти, людей з обмеженою мобільністю. Говорити засобами мистецькими та на відкритих дискусіях. Натомість, Марш рівності – це хода на підтримку прав ЛГБТ-людей, яка проходить у Київі в межах міжнародного «Київ-прайду».  Як можна подумати, що у єврейському центрі відбудеться  марш? Звичайно, таким чином підвищується «клікабельність» новини. Логіка може і зрозуміла, але виникає питання, чи несуть журналісти відповідальність за свої слова, а вони мають її нести. Але дуже приємно, що більшість запорізьких інформаційних сайтів все-таки назвали нашу подію правильно.

- А щодо тих журналістів, які написали про «гей-парад», як ти думаєш – це гонитва за сенсаціями, чи може самі журналісти не розуміють, про що йдеться?

- Гадаю, це бажання розпалити дискусію та, знов ж таки, збільшити кількість відвідувачів сайту. Тому що ненавмисно переплутати фестиваль рівності з гей-парадом – мабуть, дуже важко. В анонсі взагалі не фігурувало слово «парад», там було чітко розписано, що це буде одноденний захід у приміщенні єврейського общинного центру, який включає в себе дискусії, лекції, кінопокази, читки п'єс, фотовиставки і так далі. Як можна було до такого анонсу додати фотографії травесті з іноземних парадів – мені не зрозуміло.

- Наскільки я розумію, одна з цілей фестивалю – якраз викликати дискусії в суспільстві та привернути увагу. Можливо, якоюсь мірою ці провокації, які роблять журналісти, навіть корисні – бо вони викликають більший резонанс? Бо термін «фестиваль рівності» нейтральний, і багатьом незрозуміло, що це. А так люди зацікавляться, відкриють новину, прочитають… Ти не вважаєш так?

- Я просто не думаю, що ті, кого  «жовті» заголовки спонукали до написання хейт-спічів, насправді готові до діалогу. Ми до нього готові. Дуже хочеться, щоб прийшли не тільки люди, які розділяють мої погляди, а й ті, які мають інші переконання, але готові чути мою думку. Я так само готова почути їх. Хочеться побачити на фестивалі людей, які рефлексували з-приводу тем, які підніматимуться. Ця категорія людей мені особисто найбільш цікава. Ті ж, хто вдаються до образ, навряд по-справжньому думали про питання щодо яких висловлюються.

- Їх присутність може виявитись навіть небезпечною. Бо вони можуть бути агресивно налаштовані, як у Львові, наприклад?

- На жаль, в нашому суспільстві треба бути готовим до всього, коли підіймаєш контраверсійні теми. Тому звичайно організатори фестивалю дбають про безпеку та охорону. Ми домовляємось з патрульною поліцією, і я тільки що розмовляла з представниками міського управління поліції, вони сказали, що будуть проводити відповідну роботу.

- Цей фестиваль в першу чергу потрібен саме тим, про кого йдеться в програмі: людям з інвалідністю, представникам ЛГБТ і.тд, чи усьому суспільству?

- (задумалась) Я просто так не розділяю суспільство, але розумію, про що ти. Гадаю, тут двосторонній процес. Будь-які правозахисні акції, будь-який активізм – це спроба викликати у людей емпатію та якимось чином змінити соціум, зробити його більш гуманним. Бо я наприклад прийшла до організації фестивалю з інших волонтерських напрямків, один з них – це Amnesty International. Правозахисні заходи щодо політв’язнів, які живуть дуже далеко, в інших країнах,  викликають спочатку подив. Деякі люди думають, що це абсурдно, мовляв, навіщо я, живучи в Запоріжжі, буду писати листа на підтримку людини, яка живе, наприклад, в Латинській Америці. Але це спроба дати людям зрозуміти, що вони не мають мислити тільки своїми власними інтересами, і треба виходити за простір своїх помешкань.

З приводу фестивалю та того, що він може дати… У мене особисто виникає шалене відчуття несправедливості від деяких житттєвих обставин… Наприклад, я знала хлопця, який 5 років просто просидів вдома, бо його мама не могла знайти людей, які б допомогли його спустили по сходах вниз на візку. Мене чіпляє, коли дітей зі особливими потребами закривають у спеціалізованих закладах, коли хлопець з довгим волоссям та сережкою у вусі може отримати по голові на Кічкасі… Багато таких моментів. Я думаю, що над усім цим думають багато людей в Запоріжжі. Але можливо, в них не виходить якось консолідуватись в плані того, як саме можна тут діяти і як вести діалог, щоб змінити цю ситуацію.

- Якоюсь мірою, Фестиваль рівності – це й меседж до влади. Бо прості люди не можуть заставити все місто пандусами, тут без волі керівників міста не обійдешся… Чи очікується якась реакція від запорізьких органів влади?

- Ми очікуємо, як мінімум, участі влади у заході. Ми запросили мера. Прийде він чи ні, ми поки не знаємо, бо з нами ще не зв’язувались його представники, але гадаю, що він міг би знайти час у його графіку. Чекаємо також департамент культури – його директора Ігоря Гармаша. І також буде депутат з Магдебурга Зорен Херст. Це місто-побратим Запоріжжя, і вони дуже підтримують наш фестиваль.

До речі, якщо говорити про рівні можливості і доступність нашого міста, то я стикнулась з цим в минулому році на Запорізькій книжковій толоці, де відповідала за запрошення на фестиваль людей з особливими потребами. Тоді ми дізналися, що у величезному дуже сучасному виставковому центрі „Козак палац” немає туалетів, облаштованих для людей на візках. Ми відчули, що може переживати людина, яка через це мусить розраховувати свій час. Мусить спочатку підгадати, коли приїде тролейбус з пандусом – а таких в місті небагато – а потім ще й раніше повернутись додому, бо у приміщенні немає туалету. Ми тоді викручувались тим, що пропонували викликати таксі, і так далі. Бо замовити спеціальний біотуалет – це було дуже дорого.

З цих всіх моментів складається життя. Я часто думаю про те, що де межа між жорстокістю і тим, на що можна закрити очі. Що є несправедливістю, а що ніби так собі – ну живем, і нормально. Наприклад, Малаві. Це така країна в Африці, де народжуються альбіноси з абсолютно білою шкірою та прозорими очима. В цій країні їх вважають такими, які приносять щастя. Але їх народжується небагато, і за ними полюють, продають їх частини тіла на талісмани. Коли розповідаєш це нашим людям, всі розуміють, що це жах, це забобонність, абсолютно несучасна країна, звірячі звички та традиції. А при цьому у нас людина через іншу національність, інше віросповідання, або іншу сексуальну ідентичність може потрапити під жахливий пресинг і стати жертвою фізичної розправи. Це все також через певні звичаї, традиції, норми, на які спираються люди, виправдовуючи ними ненависть та дискримінацію.  Але це ні в кого не викликає такої реакції, як полювання за альбіносами. Хочеться пояснити людям, що поруч дуже багато випадків кричущої несправедливості, щоб на це звернули увагу, і відчули це.

- Я сьогодні читала в Фейсбуці таку думку щодо цього фестивалю, що мовляв дискримінації не існує, і це надумана проблема. А чому люди так думають? Бо вони не стикаються з цим особисто, чи може це така спроба закритись від цього, не бачити, не помічати?  

- Думаю, це через те, що люди мало замислюються над тим, що таке взагалі права людини.. Також багато хто не розуміє, що права, за які борються, наприклад, представники ЛГБТ-спільноти, це не якісь особливі права – а це ті елементарні речі, на які мають право всі інші люди, просто вони в них обмежені державою.  

- Ще одна думка з Фейсбука: деякі люди кажуть, що такі фестивалі не на часі, бо в країні війна, тарифи ростуть і так далі. Мовляв, і інших проблем багато. Що ти можеш на це сказати?

- Війною можна прикрити будь-що, це величезна тема для спекуляції. Впевнена, що зараз якраз час рушійних перетворень, коли можна зрушити цю ситуацію з мертвої точки. Саме тепер, коли напружена ситуація в країні, коли є зовнішня загроза, і коли люди відчувають себе об’єднаними, найкращий час говорити про всі ці тріггерні питання.

- А скільки треба таких фестивалів провести, і скільки років має пройти, щоб нарешті в суспільстві щось змінилось?

- Ну от дивись, ніколи не буває ідеального однорідного суспільства. Але і консерватори, і ліберали знаходять між собою порозуміння. Тобто питання не в зміні поглядів всіх запоріжців, а в тому, щоб навчитись сприймати різницю між людьми, сприймати іншість один одного, давати можливість людям бути поруч. Скільки часу має пройти, я не знаю. Це важко прогнозувати. Але наприклад, Марш рівності, що відбувся в Києві цьогорік, був значно масштабнішим та безпечнішим, ніж минулого року. Це дає певну надію.

- В Запоріжжі марш рівності може відбутись найближчими роками?

- Я б не робила таких прогнозів. Треба подивитись, наскільки люди готові до діалогу. Тому, що підготовка до маршу рівності в Києві тривала рік. Питання безпеки стояли там дуже гостро. Завдяки присутності міжнародних організацій, правоохоронців, вдалось досягти високого рівня безпеки. Я не впевнена, що в Запоріжжі люди не побояться вийти на такий марш.

- Недавно аналогічний фестиваль пройшов у сусідньому Дніпрі, і там ця подія була доволі успішною, прийшло багато людей. Як гадаєш, Запоріжжю вдасться повторити цей успіх, чи все-таки наші мешканці більш «зашорені»?

- Я не знаю, чим Запоріжжя гірше за Дніпро, я не хочу применшувати рівня мешканців свого міста. У мене виникло бажання провести Фестиваль рівності в Запоріжжі після того, як я побачила реакцію праворадикальних організацій у Львові. Я вирішила спробувати зробити такий захід у нас, бо навіть негативна реакція об'єднує людей у їхньому супротиві проти неї. Агресія не повинна викликати страх. Бажання більшості позбавити прав меншості не повинно лишатися без відповіді. Я сподіваюсь, що захід сподобається багатьом запоріжцям, бо програма дуже насичена.

- До речі, розкажи про програму. Що цікавого відбудеться протягом дня 24 вересня?

- Відкриватиме фестиваль дискусія з приводу злочинів на грунті ненависті. Ми запросили Романа Пилипенка (начальника запорізької патрульної поліції, - прим. 061), там буде також психологиня з Запоріжжя, буде адвокатка від  ГО «Інсайт» - організаторів фестивалю, які також займаються моніторингом цих злочинів. Буде лекція відомої української гендерної дослідниці Тамари Злобіної. Будуть поетичні читання жестовою мовою від театру „Покажи”, читка п’єси Олеся Барліга. Буде презентація фільму канадської режисерки Марусі Боцюрків про участь ЛГБТ-активісток та активістів у подіях Майдану. Буде дуже насичена паралельна програма, тобто в різних локаціях одночасно проходитимуть декілька заходів.

Наприклад, інтерактивна гра „Переселення”. Її ми придумали після того, як я взяла участь у аналогічний акції Amnesty International у Португалії. Ми тоді вийшли у центр маленького міста, щоб розповісти людям, з чим стикаються біженці. Для того, щоб зробити це більш наглядно, була розроблена гра, де кожна людина могла відчути себе вимушеним  мігрантом. Спочатку ти обираєш, з якої країни ти тікаєш, далі з тобою на кожному етапі гри трапляється таке, що і в реальному житті, наприклад, з сірійцями. І коли на певному етапі кажуть: “Пробачте, game over, човен був поганий, ви потонули у Середземному морі” – це може викликати реакцію, яку не здатні викликати повідомлення з телеекрану. І от ми розробили таку гру про переселенців, взяли в якості умов ситуацію в лютому 2014 року в Луганській, Донецькій регіонах та Криму. Модераторами, сподіваюсь, будуть справжні переселенці, що живуть в Запоріжжі.

Також буде виставка, присвячена ромам – це фото проект про роль представників та представниць цієї національності  в історії України та сучасному українському суспільстві. Будуть покази фільмів, концерт. Також буде „жива бібліотека” – спілкування з батьками ЛГБТ-людей.

- Також я бачила в програмі, що буде дитячий майданчик. А що на ньому відбуватиметься? 

- Це те саме „Книголісся” – дитячий читацьких марафон, але на ньому читатимуть історії  про «не таких, як всі».  Наприклад, книгу яка розповідає про життя хлопчика з синдромом Дауна – про те, як він сприймає світ, як він бачить дощ, сніг, хвороби. Буде книга про підлітка, який народився з аномалією – у нього не було обличчя. І ось йому треба йти до школи і якось взаємодіяти з однолітками.

Такі книги спонукають батьків говорити про ці речі з дітьми. Бо на дитячих майданчиках нечасто побачиш дитину з особливими потребами. І батьки в цьому не винні, бо вони хочуть огородити дитину від глузування та зверхнього ставлення, з іншого боку, захиститись самим. В результаті здорові діти, коли бачать таку дитину, відчувають страх. І це нормально, бо вони зустрічають інакшого і не розуміють, чи несе він загрозу. Бо вони не бачать таких дітей щодня – на відміну від Європи, де вся інфраструктура пристосована для візків, де скрізь є спеціальні туалети, а на пляжах  - доступні душі. А головне – ці діти і дорослі – видимі. З дітьми необхідно про це говорити.

- Чи були якісь проблеми під час організації фестивалю в Запоріжжі? Наприклад, я чула, що ви збирались провести фестиваль в арт-центрі „Loft Млин”, але вони відмовились надати приміщення.

- Навіть якщо відкинути питання із ставленням людей до формату, у нас фактично немає майданчиків для таких фестивалів. Тобто  сучасних, доступних (з пандусами, туалетами і.тд.) місць, де можна щось подібне організувати.

Так, ми звертались до „Loft Млин». Хоча там і необлаштований вхід, але ми могли б орендувати пересувний пандус і забезпечити присутність людей на візках. Але вони відмовили в проведенні, пояснюючи тим, що вони займаються суто мистецькими проектами, а не соціальними. Звинувачувати їх я б не стала. Це така комформність…тобто відчуття неготовності вступати в суперечку з поглядами більшості. Звичайно, мої очікування щодо сучасних культурних активістів, трохи інші... Але факт залишається фактом. Тому ми дуже раді, що можемо провести фестиваль у приміщенні єврейського общинного центру.

- До речі, цікавий вибір приміщення.

- Виявилось, що це найдоступніше в Запоріжжі місце для людей з обмеженими можливостями: там є і пандус, і спеціальний ліфт, воно дуже зручне і там реалізуються усі можливості для візочників.

- А як щодо обласної бібліотеки, наприклад?

- По-перше, в бібліотеці не проведеш концерт. По-друге, бібліотеку не можна зонувати таким чином, щоб забезпечити зручне розташування локацій. По-третє, хотілось більш неформальної атмосфери.

- Скільки орієнтовно очікується гостей? Скільки має прийти людей, щоб організатори сказали, що фестиваль вдався?

- Спираючись на досвід організації культурних подій… Немає певної планки, але хотілося б, щоб хоча б людей 300 прийшли. Фестиваль буде організований таким чином, що не обов'язково бути присутніми постійно на основній програмі, можна приходити і йти в будь-який момент, або мігрувати між локаціями, спілкуватись, зустрічатись зі знайомими…

- На Запорізьку книжкову толоку прийшло близько 7000 людей. Мені здається, що у тебе занижена планка, ні?

- (сміється) Ну не знаю, я намагаюсь реалістично дивитись на речі. Я  дуже не хочу, щоб хтось побоявся прийти через питання безпеки. Тому я  звертаюсь до всіх активістів та активісток Запоріжжя з проханням підтримати фестиваль, не сіяти ворожнечу, не говорити мовою ненависті про це і не загострювати ситуацію. Демократичне суспільство – це суспільство, в якому можуть відбуватись різноманітні події. Я теж не погоджуюсь з усім, що проходить в моєму місті, але я не буду виступати проти цього, не буду погрожувати комусь фізичною розправою. І хотілося б, щоб всі заходи сприймались так само. Тим більше, що наш фестиваль не несе загрози, не несе пропаганди, у якій нас так часто звинувачують противники фестивалю. Хотілося б, щоб люди не виокремлювали з програми тему, яка може запалити суперечки.

Я дуже болюче ставлюсь до того, коли Запоріжжя називають болотом. От знаєш, у Бродського є «…И не то, чтобы здесь Лобачевского твердо  блюдут,  но раздвинутый мир должен где-то сужаться, и тут, тут конец перспективы». Я не хочу, щоб в Запоріжжі був «конец перспективы». Саме тому ми все це і робимо.

Спілкувалась Тетяна Гонченко, фото Андрія Рибальченка