Вячеслав Зайцев: «Собираюсь вернуться в АТО, чтобы отдохнуть от депутатства – это такая грязь…»

061 продолжает ходить на кофе с запорожскими депутатами и расспрашивать их о работе, отношениях с коллегами и личной жизни

Мы встретились с депутатом Запорожского горсовета Вячеславом Зайцевым воскресным утром в районе бульвара Шевченко. Предварительно попросили его прийти в камуфляже, чтобы провести небольшой эксперимент. Идея была такой: мы собирались пройтись по нескольким запорожским кафе и проверить, как администраторы отреагируют на такую форму одежды. В некоторых городах страны случались инциденты, когда бойцов в камуфляже не пускали в заведение – мол, чтобы не смущать остальных клиентов. Пока мы проверяли, как с этим обстоят дела в Запорожье, Вячеслав рассказал 061 о том, зачем он хочет вернуться в АТО, почему не работал бы в горсовете на зарплате, и кому он раздал своей депутатский фонд.

Досье. Вячеславу Зайцеву 35 лет. В горсовет прошел от партии «Солидарность», возглавляет гуманитарную комиссию. Ветеран АТО - «киборг». Работает заведующим отделом в Национальном заповеднике «Хортица», а также руководит советом ветеранов АТО при Запорожской ОГА. Женат, воспитывает дочь. 

Первым в нашем списке был ресторан «Тибет». Здесь нас встретили приветливо, камуфляж никого не смутил. Заказываем кофе и начинаем беседу. Вячеслав говорит по-украински, поэтому интервью публикуем на языке оригинала.

- У тебе були випадки, щоб не пустили в кафе, коли ти був в формі?

- Так, було один раз. Я про це в Facebook не писав, бо якось навіть соромно. Я тоді приїхав у відпустку з АТО, хотів поїсти суші з дружиною та її подругою. Вирішили піти в «Баккару» (ресторан «Baccara», в районе площади Маяковского, - прим. 061). Мене на вході адміністратор обдивилась з ніг до голови і каже: «Вибачте, у нас дрес-код», і не пустила. Це був день, наврядчи у них було забито, просто наявність форми не сподобалась. Скандал тоді не влаштував, бо був з жінками, не хотів псувати їм настрій. З тих пір я туди не ходжу. Зате якось зайшов в «Дом кофе» біля мерії, а там мене впізнали і зробили безкоштовну каву.

Мы решаем провести еще один эксперимент - прошу Вячеслава заказать водки. Недавно Запорожский горсовет проголосовал за запрет продажи алкоголя людям в форме. Стало интересно, выполняют ли здесь это решение. Депутат подзывает официанта и просит принести «два по пятьдесят». Тот кивает и вскоре приносит две рюмки.

- Я не здивована, було заздалегідь зрозуміло, що ніхто не буде виконувати це рішення міськради…

- В принципі, це не заборона, рішення носить рекомендаційний характер. Бо перш за все військовослужбовець – це громадянин, і у нього згідно Конституції є права, його зобов’язані обслугувати.

- Але ж ти голосував за це рішення…

- Так, голосував. Наприклад запорожські козаки п'яниць під час походів вбивали. Я цих «аватарів» просто не переношу на дух.  Вони нажираються, і все – з них спросу ніякого. Він там лежить, вибачте, в нечистотах, а зарплату отримує, як і інші. Якщо ти у формі – друже, зніми форму і пий, будь-ласка. А поки ти у формі, ти ж колір нації, ти ж маєш бути прикладом.

- А чув випадки, щоб комусь відмовляли продати алкоголь після цього рішення?

- Ні, не чув, чесно.

- Зізнавайся, не шкодуєш, що став депутатом?

- Якби ти знала, скільки там лайна… Мене в червні забирають на 10 днів… І я сподіваюсь, що заберуть на мобілізацію. Я трошки втомився від цих всіх депутатських справ.

- Куди забирають?

- Це навчання для резервістів, щоб не забували основні навички. Але два роки тому нас теж збирали лише на 10 днів, а потім повезли в АТО. Можливо, заберуть знову, на другий круг.

- В АТО?

- Ну а що, дивись, зараз була величезна четверта хвиля демобілізації… Кому тепер служити? Контрактникам? Так туди набрали всяких сельських алкоголіків, у них в селі немає зарплати. Він йде в армію – і сходу 7 «штук» отримує, а в АТО – 11, навіть якщо буде там лежати п'яний в кущах...

- А у тебе є вибір, їхати в АТО чи ні?

- Та поїду трошки відпочину. Хоча депутатським мандатом я від цього захищений, але… Якби ти знала, скільки там (в горсовете, - прим. 061) бруду… В сусідніх «демократичних» фракціях стільки «заклятых друзей». Мої інформатори періодично передають, що хтось з них «зубки на меня точит», навіть замовляють кампанію блогерам, щоб мене «мочити» в соцмережах. Мені коли мої джерела це розповідають, думаю – ё-моё, я й не очікував від цієї людини такого…

- А за що тебе «мочити»?

- Та завжди можна щось придумати, при бажанні можна «наїхати» і на Мать Терезу і на Папу Римського.

- Багато часу займає депутатська діяльність? Встигаєш ще й працювати на основній роботі?

- Часу йде величезна кількість. У мене особистого життя вже фактично немає. Завдячуючи моєму начальнику, Максиму Остапенко, який розуміє мою ситуацію, я встигаю і працювати на основній роботі, і займатись депутатством. А ті, кто працюють на фірмах, або ті, хто має якийсь бізнес і працює сам на себе – не уявляю, як вони суміщають…

- Помічники тобі допомагають?

- Щось скидаю на помічників, але у них теж своя робота, тому більшу частину доводиться робити самому. Є ідея дати кожному депутату хоча б 2-3 помічника на платній основі, хоча це непопулярний крок, виборці не зрозуміють. Ми працевлаштували б 120 людей, які працювали б на громаду.  Але знаю, що багато запорожців будуть проти, вони не розуміють, що насправді вони більше від цього отримають. Я ж, як депутат, не можу розірватись. А помічники, коли вони на громадських засадах, – з них же нічого не спитаєш. «Извини, у меня бабушка приболела, а у любимой собачки педикюр», - і все. Якби людина була на зарплаті – з неї можна було б спитати, чому вона не виконує свої обов’язки.

- Та й самим депутатам непогано було б дати зарплату, ні?

- Не варіант, бо тоді нам не можна буде працювати ще десь… А мені за депутатство ніколи не заплатять стільки, скільки я заробляю на основній роботі. На «Хортиці» я отримую нормально – 8 тисяч, завдяки різним надбавкам.

- А якби стояло таке питання: дають 3 тисячі гривень депутатської зарплати, але мусиш звільнитись з Хортиці? Лишився б депутатом?

- Чесно – ні, не лишився б. У мене родина, у тещі мізерна зарплата, а жінку ніяк не можу працевлаштувати. А ще й тесть помер, від якого кредит залишився, виплачую його тепер. Так що це не варіант. Що можу – я і так роблю, так що ідея з зарплатою для місцевих депутатів в наших реаліях – не дуже гарна.

Мы платим по счету, оставляем нетронутые рюмки на столе и отправляемся в следующее заведение – «Розмарин». Там на камуфляж Вячеслава тоже реагируют спокойно. Впрочем, в зале – пусто, так что «смущать» формой просто некого.

- Чесно скажи, встигаєш читати всі проекти рішень перед голосуванням?

- Переважно профільні, чесно. Інші – в кращому випадку, по діагоналі. В таких випадках я довіряю своїм коллегам по фракції.

- Коли ти бачиш вперше проекти рішень?

- Дивлюсь на сайті мерії. Мені як голові комісії, приносять профільні рішення в комітет забезпечення роботи ради – там вся моя пошта. Загалом моя юридична адреса як депутата – це проспект Соборний, 206 кабінет 315.

- Можна вважати, що це твій робочий кабінет?

- Ні, там тільки моя пошта, фактично абонентська скринька.

- Між іншим, дивна ситуація, що начебто депутати – головні люди в міськраді після мера, а у них там навіть кабінета свого нема…

- Ну 64 кабінети для кожного депутата – це забагато, але якби виділити по кабінету для кожної фракції – це було б дуже добре. Туди могли б приходити люди, дивитись, як працює фракція, а не тільки ходити на засідання комісій. Бо у мене, якщо так послухати на засіданні, то найбільш «бандерівська» комісія (Вячеслав возглавляет гуманитарную комиссию горсовета, - прим. 061). А потім на фракції вони домовляються по-іншому, і голосують на сесії навпаки. Зазвичай так робить «Оппоблок». На комісії вони голосували і за проспект Козацький, і за площу Сагайдачного… А потім на сесії проголосували за проспект Соборний і площу Запорізьку, бо так фракція вирішила.

- До речі, ти проводиш зустрічі з виборцями? Вони приходять?

- Так, кожен третій четвер місяця у мене зустріч з виборцями в Шевченківському районі, кожну третю п'ятницю – в Дніпровському районі. Я вже весь свій депутатський фонд роздав: частина пішла на сімей загиблих АТОшників та інвалідів: десь на пам'ятник допоміг, десь на лікування. Частину пішло на школу №100 та на музичну школу. Насправді є когорта «професіоналів», які ходять на прийоми до усіх депутатів, і в усіх просять гроші: то на лікування, то на ремонти, то на ще шось… Я спочатку не знав і сприймав їх серйозно, а потім більш досвідчені депутати підказали, що це «професійні просильщики», які роками цим займаються.

- А є такі, що приходять з вірою у всесилля депутата та підходом «мнє всьо должни»?

- Звісно, є. Бувають екзотичні прохання – типу «дай грошей, бо у мене бачок в туалеті тече», або «допоможіть строковикам Рівненської області, купіть їм ноутбук». Відповідаю: «Я ж місцевий депутат, я маю тут допомагати», а у відповідь: «Та все ясно, ви такий, як усі». А ще я на сайті «Солідарності» лишив свій номер мобільного, і тепер дзвонять щодня. Інколи по вихідних вже починаю вимикати телефон, бо люди дзвонять по субботах о 8 ранку, і вночі… - фактично цілодобово.

- Деякі депутати говорять, що вони - лише частина великого депутатського корпусу і, по суті, нічого окремо вирішити не можуть. Які у тебе повноваження? Чи вистачає їх, щоб вирішити конкретні питання?

- Звичайно, повноваження є, їх регулюють два закони - «Про статус депутата місцевих рад» та «Про місцеве самоврядування». Приміром, нещодавно наша постійна комісія створила робочу групу з розробки проекту пам'ятника учасникам АТО на тому місці, де стояв Дзержинський. Найближчим часом оголосимо конкурс ескізів майбутнього пам'ятника.

- Пам'ятник буде встановлений за бюджетні кошти?

- Так, будемо шукати бюджетне фінансування. У нас профіцитний бюджет, тому кошти є. А на ескіз є думка «потрясти» меценатів, які б виділили 10 тисяч гривень для переможця. Людина, яка зробить класний ескіз, має бути заохочена. Особисто моя думка, що це має бути стилізований тризуб, а середній зубець – це вежа аеропорта. Але це моя суб'єктивна думка, бо з іншого боку, запорізькі солдати воювали не тільки в аеропорту. Тому що це має бути за пам'ятник – це ще відкрите питання.

Мы просим счет и переходим в последнее заведение – «Шелест». Это кафе считается традиционным местом встречи запорожского «бомонда»: депутатов, политиков, блогеров и общественников. Вячеслав признается, что ни разу в нем не был. Воскресным днем кафе оказывается безлюдным, на камуфляж гостя реагируют спокойно. Наш эксперимент можно считать успешным. Ну, или наоборот – ведь скандала не получилось.

- А якщо тебе заберуть в АТО, то це на скільки?

- На рік.

- А як же твої ініціативи? Той же пам'ятник АТОшникам на місці Дзержинського…

- Тому ми зараз намагаємось прискорювати цей процес, щоб встигнути до червня.

- Як, до речі, в Запоріжжі справи з землею та квартирами для АТОшників та їхніх сімей?

- Справа в тому, що у нас немає Генплану і це фактично унеможливлює роздачу землі. Так що в місті поки ділянок не буде. В області дали тільки 60 ділянок по 2 гектари, це катастрофічно мало. Це сором для нашої величезної області.

З квартирами теж поки не дуже. Але у нас є недобудови, наприклад «Зоряний» на Бородинському. Мерія могла б туди вкластись і добудувати, та виділити частину квартир для сімей загиблих та учасників АТО. У Львівській області роздали 70 квартир, з них у Львові 19. У нас загалом по області 15, з них в Запоріжжі – 11. Це м'яко кажучи, мало як для такого потужного регіону.

- А скільки треба?

- Хоча б, як у Львові. Ми реально „задніх пасем” в цьому плані. Правда, Львівщина – це регіон-донор, на відміну від нас. Але все-таки, у нас теж величезний бюджет 4,6 мільярди. Невже не знайдеться квартир хоча б для сімей загиблих, або для інвалідів – ветеранів АТО? Я не претендую, хоча й живу з тещею.

- Чому тоді не претендуєш?

- Та ну, це ж відразу почнеться… А от ділянку землі хотілося б. Це насправді був правильний крок Президента – пообіцяти землю, бо АТОшники, які захищали цю країну, мають стати її співвласниками. Це моральний момент, я теж хочу землю, хочу стати співвласником України.

- Але це ж буде ділянка десь далеко в області, що з нею можна робити? Просто радіти тому, що вона є?

- Так, це головний біль. Є думка, щоб хлопці-АТОшники якщо вже брали землю, то разом – великий шмат. Тоді буде сенс її разом обробляти. Бо пригнати комбайн на свої два гектари – це дорого і невигідно, в цьому немає сенсу. А якщо у бійців будуть ділянки поруч, фактично один великий шмат – це вже простіше, можна домовлятись і разом обробляти. А так, якщо дадуть окрему ділянку десь в області, здаш її фермеру а оренду, а він її вграє за два роки – посадить соняшник, рапс, і все – на ній довго нічого нормально рости не буде.

- Є перспективи отримати всім разом великий шмат землі поруч?

- Є, ми бачимо такі незайняті місця, але їх ховають під так званими „сірими зонами”, мовляв вони в оренді на 49 років. Бо це останній ресурс і велика можливість для „дерибану”. Навіть АТОшникам землі вистачить не всім.

Мы допиваем кофе, просим счет и собираемся уходить.

- Будеш балотуватись наступний раз?

- Мені експерти в один голос кажуть, що ця депутатська каденція – це не на 2, а все-таки на 5 років. Тому зараз я не можу казати, бо це тільки початок шляху.

Беседовала Татьяна Гонченко

Напомним, прошлый раз 061 пил кофе с депутатом от "Укропа" Еленой Сидельниковой. Интервью с ней можно почитать тут: Елена Сидельникова: "Мэр не воспринимает меня всерьез, а я не анекдоты ему рассказываю"