Специально для 061 запорожский журналист и блогер Владимир Мыленко написал колонку о том, что должно стоять на месте демонтированных вождей, вместо наклейки с козаком и стелами-могилками. Мы посчитали такое мнение интересным и потому решили его опубликовать.
***
Активну частину жителів міста днями збурили дві "стели" на майдані Волі – які тут же отримали прізвиська "надгробні камені" і пропозицію покласти до них цукерки і печиво. На іншому кінці проспекту Соборного, на майдані Запорізькому, на постамент, що лишився після Леніна, спочатку вчепили державні прапори, а потім наклеїли класичного козака у жовто-синіх тонах. Чи ж це те, що потрібне Запоріжжю в майбутньому? Я думаю, що ні. І спробую обґрунтувати свої пропозиції того, що має бути на цих двох ключових майданах міста.
Почнемо з найефектнішого місця – майдану Запорізького. (Колишня площа Леніна.) На мою думку, поставити там якийсь монумент – це не використати унікальне його розміщення. До того ж, знаючи, як наші скульптори можуть зіпсувати будь-яку, навіть найкращу ідею… Тому я пропоную – можете вважати це відкритим листом до міської влади – на цьому місці поставити оглядове колесо. (Зразок – всесвітньо відоме "Лондонське око".) По-перше, потворюся, дуже зручне місце для споглядання нашої небанальної і непересічної території – Дніпрогес, Хортиця, Дніпровське водосховище, правобережні райони, заводи (так-так, і заводи теж, в світі є чимало любителів індустріального туризму, чому б не дати їм можливість подивитися на унікальний промисловий комплекс, якщо вже він є в нашому місті), довжелезний проспект Соборний. У нас в місті, скажемо прямо, дуже небагато реально цікавих туристичних об'єктів – маємо шанс зробити ще один, цікавість до якого не зникатиме. Я вже не кажу про економічну складову проекту.
Майдан Волі – інша історія. Ті "стели", які там стоять – вони ні про кого і ні про що. Не треба плодити "пам'ятники невідомим солдатам". Це нічому не вчить і нічого не пропагує. Потрібні конкретні герої, конкретні постаті. З чим асоціюється Запоріжжя? Із козаччиною – хоч це історично й не зовсім правильно, але нехай вже залишається. Добре, козаки. Ще? А отут – порожнеча. А, між тим, в історії нашого краю є що згадати і чим козирнути. Он в Заливному Новомиколаївського району раптом виявили, що у них же народився майбутній генерал-поручник Армії УНР Олександр Вишнівський. І відразу нікому не відоме село з'явилося на мапі країни.
А на Запоріжжі – наше місто обласний центр, тому маємо право "зазіхнути" на всю історію регіону – народився, на секундочку, один із співзасновників Гельсінської групи за дотримання прав людини. Людина, яка проміняла мундир генерал-майора Радянської армії на примусове психіатричне лікування – заради боротьби за правда і свободи людей, заради їх волі. Звуть цю людину Петро Григоренко, а народився він в селі Борисівка, що в Приморському районі області. (Помер, до речі, в Нью-Йорку.)
Це людина, яку знають у всьому світі. У Львові на честь Григоренка названа вулиця, у Харкові – проспект, в Сімферополі генералу-правозахиснику поставили пам'ятник. А у нас? А у нас про нього мало хто й знає. Хоча за своїм значенням Григоренко – одна із найвизначніших постатей дисидентського руху. Для Запоріжжя – взагалі номер один. І фраза "український Сахаров" буде аж ніяк не перебільшенням. Сподіваюся, ви знаєте, хто такий Андрій Сахаров.
Тому на майдані Волі (!), на мою думку, має стояти пам'ятник – не пафосний, не десятиметровий, а нормальний, людський монумент – нашому славетному земляку Петру Григоренку. Який поклав не тільки свої погони, а й своє життя на боротьбу за цю саму волю громадянам своєї країни. Ну, і запоріжцям треба вже дізнаватися про історію рідного краю. Не Дніпрогесом і Байдою-Вишневецьким єдиними. У нас є про що згадати і чим похвалитися.
Володимир Миленко