Змінити викладацьку діяльність на службу в поліції. Саме таке рішення 7 років тому прийняла викладачка української мови та літератури, яка нині очолює відділ комунікації Головного управління Національної поліції в Запорізькій області. Вона знає з особистого досвіду, як це втрачати житло, їхати з дитиною в нікуди з рідного міста та як не зламатись, коли навколо занадто багато горя та важких емоцій.
В цьому матеріалі 061 розповідає історію начальниці відділу комунікації ГУНП в Запорізькій області Анни Ткаченко.
Залишити дім задля порятунку
«У квітні 2025 року буде 7 років, як я прийшла в поліцію. Рішення змінити викладацьку діяльність на службу в правоохоронних органах було прийнято в один момент. Просто вирішила перегорнути сторінку свого життя, бо зрозуміла, що мені більше не цікаво там, де я є, і треба щось змінювати. Це не про професійне вигорання, ні. Я зрозуміла, що маю робити щось інше, щось більш значуще», - починає розповідь Анна та додає, одного разу від знайомих почула, що в її місцевому підрозділі поліції є вакансії. Вирішила спробувати власні сили.
«Я б сказала, що це було важкувате випробування. Хоча мені легко було здати тестування на логіку, на знання законодавчої бази. Ось це «лайті» пройшло. З легкістю в свої 33 роки (на той момент) здала фізо. Важче було наважитись на переїзд і докорінно змінити життя. І так вийшло, що Маріуполь якось сам мене обрав», - розповідає Ткаченко.
На власні очі вона бачила перші спроби ворога захопити, зруйнувати та знищити те, що йому не підкорилося.
Початок повномасштабної війни вона добре памʼятає. Тоді жінка не могла дозволити собі заснути вночі, аби не пропустити небезпеку.
«Чатувала над сином. Ми жили в Приморському районі, а бої точилися на околицях міста. Був якийсь тваринний страх… не за себе, а за дитину. Не хочу його відчути знов, але я його ніколи не забуду. Поряд з нашим будинком не було бомбосховища, був підвал, який був єдиним прихистком. У перші дні в місті працювали всі комунікації - були світло, вода, газопостачання, проте, про всяк випадок, спустила туди ковдри, свічки, каремат, а у квартирі зробила запаси їжі для нас і для нашої кішки», - згадує події 2022 року Анна.
Потім була команда особовому складу поліції передислокуватися до Покровська, аби там відновити роботу апарату главку. У Маріуполі тоді залишився зведений загін поліцейських, які до останньої можливості забезпечували правопорядок, виконували евакуаційну та гуманітарну місії.
«Я втратила все матеріально цінне, що в мене було. Не відправляла майно Новою поштою та не вивозила машиною. Навіть залишила кішку сусідам, бо самі дивом вискочили до встановлення блокпостів. А сусіди були досвідчені «котовласники», тож від нашої не відмовилися. На нашому поверсі тоді лишалися ще одні сусіди і коли ми сходами бігли вниз, то жіночка відчинила двері і майже непомітно нас перехрестила. А я це помітила. Ми вірили тоді, що невдовзі повернемось, що місто відстоять. Ми з сином просто виїхали з документами та мінімальною кількістю речей. Сьогодні я рада, що ми виїхали вчасно і він не побачив жахи блокадного міста», - каже.
Важкі коментарі про страшні події
Спочатку вони з сином виїхали на північ Донеччини, потім - на Дніпропетровщину, а згодом - до Запоріжжя. Тут Анні запропонували очолити відділ комунікації Нацполу Запорізької області.
«Пропозиція була неочікуваною, я не одразу й наважилася. Однак мені хотілося робити те, що вмію і люблю. Зараз я в свою роботу буквально закохана», - зізнається Ткаченко.
30 вересня 2022 року вона дала свій перший коментар на цій посаді. Як говорить Анна, це було її «бойове хрещення». В той день зранку ворог вдарив ракетами С-300 по гуманітарній колоні на Оріхівському шосе у Запоріжжі. Внаслідок терористичних дій загинуло понад 30 людей, ще понад 90 - зазнали поранень.
«Ніколи до цього не коментувала нічого публічно, писала, але на камеру і взагалі ось в такому форматі не працювала. Важко говорити про трагедію неупереджено, просто як про факт, без емоцій та при цьому підібрати такі слова, щоби не знецінити подію. Я досі пам'ятаю запах, який був на місці події. Можна заплющити очі і не бачити того жаху, але не можна перестати дихати і відчувати», - зізнається.
Після цієї трагедії була ціла низка жахлих для Запоріжжя подій - в жовтні ворог кілька днів поспіль бив по багатоповерхових будинках, забираючи життя мирних мешканців. Анна постійно була на звʼязку із журналістами, працювала на місцях ударів.
«За кожну людину, яка під завалами, ми завжди тримаємо кулаки, переживаємо і якщо є хоча б маленький шанс на порятунок, то ним треба скористатись. Коли дістають людину, то думаєш “ну нехай ворухнеться рука чи якийсь м'яз на обличчі, нехай її реанімують”, за кожного вболіваєш. А ще дуже важко писати тексти, в яких є фраза “станом на…відомо про….загиблих, поранених, під завалами ще залишаються… людей”. Найбільш болюче, коли серед постраждалих і загиблих є діти. Це вибиває землю з-під ніг. В такі моменти я намагаюсь максимально абстрагуватися за роботою», - говорить комунікаційниця.
Другий день народження
Анна часто згадує ситуацію, яка ледь не коштувала їй життя. Це було якраз у жовтні 2022 року. Вона разом з колегами фіксували наслідки ворожого удару на Зестафонській, 8.
«Я побачила, як рятувальник поліз до підвального приміщення, бо там була людина. Я була близько і хотіла це зняти, аби потім показати роботу Служб. Коли наблизилась туди, то саме в той момент почали падати плити перекриття верхніх поверхів. Плити впали буквально за спиною. Вибігала з клубів пилу. Потім тільки усвідомила, що могла там загинути. Тепер я намагаюсь бути дуже обережною: дивлюся вгору, під ноги, помічаю, де працює кран, де що може посунутися», - говорить вона.
Разом з Анною ми багато разів працювали разом у прифронтових громадах. Вона завжди охоче їхала з нами. Говорить, що хотіла і хоче показувати роботу своїх колег.
Пояснює, що кожен виїзд - це велике бажання показати, як працюють поліцейські, які попри небезпекові моменти залишаються поблизу лінії фронту – там, де продовжують жити місцеві громадяни.
«Вони працюють цілодобово, вони роблять важливі речі, завдяки ним зберігається правопорядок на територіях, але про ці заслуги ніхто не знатиме та їх не оцінить, якщо ми не будемо про це говорити, писати, знімати матеріали. Гуляйполе, Степногірськ, Приморське - ці населені пункти постійно атакують дрони. Люди наважуються виїхати, їх вивозять поліцейські і це ми також намагаємось висвітлювати», - коментує Анна.
Доводилось Анні втікати і ворожих дронів та ховатись від «градів».
«В Гуляйполі над будинком, поруч з яким ми працювали, завис дрон. Ми помітили його нам довелось втікати. Був випадок, коли ми працювали також в Гуляйполі і начальник відділу поліції почув виходи, попередив нас. Над головою чула характерне шерехтіння і - аж мороз шкірою, бо це був обстріл з «градів». У такі моменти відчуваєш адреналін, а страх приходить потім. Треба дивитись в небо, постійно прислухатись, постійно бути готовим до того, що доведеться бігти чи падати», - застерігає вона.
Про найбажанішу новину та слова для рідних
Комунікаційниця ділиться, що кожен день вона та її команда розповідають про героїв, показують роботу поліції, але мало хто замислюється про те, що за «спиною» в кожного героя стоїть комунікаційник, який і фіксує його подвиг або вчинок, розділяючи момент небезпеки.
«У нас колектив творчих людей, ми наче тіні інших служб, але при цьому вміємо виокремити важливі моменти, знаємо, що сказати, аби заспокоїти людей, як подарувати їм відчуття безпеки. Я вірю в те, що моя робота важлива. Відчуваю, що от саме зараз я на тому місці, де маю бути», - каже.
В неї залишається мало часу на спілкування з рідними, бо живуть на великій відстані. Тож, запитали, а щоб сказала мамі, якщо вона читатиме матеріал.
«Мам, я в шапці», - жартома каже.
«А сину?», - питаємо.
«Я виховую сина сама і так вийшло, що для нього запорукою мого авторитету чомусь стала моя робота. А мені понад усе хочеться почуватися для нього важливою. Коли у воєнний час прийшла працювати в комунікацію, то саме тут зрозуміла, що він поважає мене, він пишається тим, що я роблю. Він розуміє, що працюю в небезпечних умовах, що є ситуації, коли я показую характер, вчусь і розвиваюсь. Ми говоримо кожен вечір і у мене є забобон чи традиція - коли їду на прифронтові, то кажу йому про це звечора і він неодмінно вимагає: відпишися, як повернешся в місто. Для мене це як знак безпечного шляху назад. Тож, йому б завжди хотіла писати: «я вже повернулася».
«Яку б новину хотіла б написати?»
«Не буду кривити душею… хотіла б написати про деокупацію Маріуполя і моєї Донеччини. А ще я дуже хочу нікого не втратити в цій війні. Хочу миру».
P.S.
Зараз кішка Ані живе разом з нею у Запоріжжі. Розпитали, як же вдалося її вивезти з окупованого міста.
Виявилось, що Аня постійно моніторила чати ОСББ Маріуполя і одного разу випадково наткнулася на сусідів (на той час будинок № 5 на Кронштадтській окупанти вже зрівняли із землею), списалася та знайшла свою кішку. Вона прожила 6 місяців в окупації в родині, де були інші котики.
«Мою кішку звати Льоля. Зараз їй 4 роки. Тоді, в Маріуполі, вона була доглянута і не худенька. Тобто про неї піклувалися. Я знайшла перевізника, тоді ще була можливість проїзду через Василівку. Кішка їхала 4 доби. У переносці. Був серпень, страшенна спека, але вона доїхала. Я дуже хотіла її знайти, мені важливо було хоча б дізнатися чи жива вона. Льоля мене впізнала. Коли вибухи в Запоріжжі, то вона дуже лисципліновно йде і сідає перед дверима. Навчена - напевно, люди, які за нею доглядали, дотримувалися правила двох стін і брали її з собою. Не знаю, навіть, що треба кішці оформлювати - ВПО чи УБД», - жартує Анна.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.