Как это - воспитывать украиноязычных детей в Запорожье: интервью с Александрой Сергиенко

Закон “про державну мову”, который рассматривают в Верховной Раде, вызвал целую волну дискуссий в соцсетях. А опрос “Вы бы читали наш сайт, если бы он стал украиноязычным?” рискует стать одним из самых резонансных на 061 за последние несколько лет.

Мы решили пойти дальше и пообщались за чашкой кофе с запорожанкой, которая 8 лет назад перешла на украинский и воспитывает таким же образом своих двоих сыновей. Более того - Александра Сергиенко, о которой идет речь, около года назад организовала клуб для украиноязычных детей - “Солов’ята”. Сашина история может быть полезной для тех, кто давно хочет перейти на украинский, но боится или стесняется.

“Коли я перейшла на українську, було відчуття, що я повернулась до себе”

“Я перейшла на українську в 2008 році. В якийсь момент мене дістали слова типу “что ж ты за патриотка, если говоришь по-русски”. Плюс мені хотілось, щоб мої діти в родині чули українську і сприймали її як рідну. Бо я з Україною пов’язую своє життя, не планую нікуди мігрувати, і хочу, щоб країна розвивалась. Коли я перейшла на українську, у мене було відчуття, що я повернулась до себе. Що я повернула своє, втрачене. Адже мої предки всі тутешні і говорили українською, а батьки вже російськомовні, батько взагалі зараз в Москві живе, у нього там нова родина. Мама спершу не сприймала мого кроку, але тепер вона на моєму боці”.

“Чоловіка мого українізував вже наш син, Тарас. Коли син почав говорити своєю дитячою мовою, і вона виявилась українська, чоловік теж перейшов на українську. І в родині ми розмовляємо виключно українською, причому вже на автоматі, бо звикли. За ці 8 років багато моїх друзів перейшли на українську. Україномовних книжок стало значно більше, музики… Словом, позитивна тенденція є, але треба працювати далі”.

“Мій син інколи проводить роз’яснювальну роботу з однолітками в пісочниці. А може і дорослим намалювати “карту” - де Росія, а де Україна, і пояснити стрілочками, чому це різні країни. Хтось сприймає це як радикалізм, але дитина намагається для себе вибудувати якусь стратегію поведінки. Бо він же бачить, яка у нас мовна ситуація в місті”.

“Відвертої агресії щодо своєї україномовності я в Запоріжжі не зустрічала. Буває так, що люди дивуються, наче я прилетіла з Місяця. А коли я кажу, що взагалі-то в Запоріжжі багато хто українською говорить, вони дивуються ще більше - виявляється, у нас тут делегація з Місяця, а не я одна”.

“Мамо, а в Запоріжжі, окрім нас, хтось українською ще говорить?”

“Син у мене бунтар, і якось він на мене образився, а я кажу “Ну йди шукай собі нову маму”. А він каже: “Ні, я так подумав, інші мами мені не підходять, бо вони російською говорять”. Мовляв, “я тебе потерплю, ми принаймні з тобою однією мовою говоримо”. Мене це дуже зворушило”.

“В якийсь момент Тарасик почав питати: “Мамо, а в Запоріжжі, окрім нас, хтось українською ще говорить?”. Таке ж питання задавав син моєї подруги. Ми з нею зідзвонились і вирішили зустрічатись родинами, щоб наші україномовні діти могли спілкуватись між собою. В результаті нас зібралось 3-5 сімей, які зустрічались кожні вихідні. Потім це переросло в цілий “клуб по інтересах”, який ми назвали “Солов’ята”.

“Це ніякі не курси, не навчання, а просто зустрічі, на яких діти гуляють та спілкуються між собою. До наших прогулянок може долучатись будь-хто, єдине правило - розмовляти українською. Звісно, дітям не можна нічого нав’язати, вони спілкуються, як звикли. Тому принаймні батьків ми просимо, щоб вони переходили на українську. А діти вже автоматично з часом звикають”.

“Коли холодно, ми збираємось в бібліотеці “Юний читач”, або в книгарні “Папірус”, займаємо дітей майстер-класами, або іншою розважальною програмою. Хоча зараз вони вже роззнайомились і їм цікаво і так, вони просто спілкуються та граються між собою. Коли тепло - гуляємо, вибираємось на екскурсії”.

“Коли ми, в рамках клубу, влаштовуємо якусь екскурсію для дітей, часом зустрічаємо нерозуміння. Деяким екскурсоводам лінь переходити на українську, вони не хочуть напружуватись. Інші розуміють і йдуть назустріч. Наприклад, якось ми їздили в село Петрополь Запорізького району, в контактний зоопарк. Власник закладу поставився з розумінням до наших прохань та проводив нам екскурсію українською, дуже старався, вибачався за якісь помилки. Так само, коли ми святкували День народження одного з наших “солов’ят” і повели дітей на майстер-клас з приготування піцци в кафе Sir Lancelot, майстер старався говорити українською. Якщо забував якесь слово - діти йому підказували”.

“Поки що у нашому клубі найактивніші дошкільнята, бо важко так влаштувати прогулянки для дітей різного віку, щоб усім було цікаво. Інколи нам дзвонять і питають: “А що у вас є для дітей шкільного віку?”. Я кажу: “Що ви придумаєте, те і буде. Ми такі ж батьки, як і ви. Давайте разом придумаємо, як розважити наших дітей”. Ми не є зареєстрованою організацією, просто клуб небайдужих батьків, які розуміють важливість української мови. В першу чергу я думаю про свою дитину, якій зараз 6 років. Підросте - будемо думати, як зайняти доросліших дітей”.

“Не треба боятись помилок в мові. Можна подумати, що російською ми говоримо, як Пушкін”

“Чому це важливо? Численні дослідження показують: мова зникає не тоді, коли нею не говорить якась кількість людей, а тоді, коли нею не говорить молоде покоління. Ще гірше, коли нею не говорять діти. Те, що у нас з’явились українські садочки та школи — це дуже класно. Але те, що діти виходять зі школи і (навіть ті, які в родині є україномовними), переходять на російську — це дуже загрозливий маячок”.

“Російська мова нікуди не зникне, бо у неї є потужна державна підтримка, про неї є кому піклуватись. Про українську ніхто ніде не попіклується, якщо ми цього не зробимо. На щастя, у нас ситуація з мовою краща, ніж в Білорусі, але якщо бути і надалі м’якими, то може статись, що поступово українська мова просто зникне”.

“Дуже часто до мене звертаються батьки, які кажуть, що в родині вони розмовляють російською, але хотіли би, щоб їхня дитина потроху вчила українську та звикала нею говорити. Що б там не казали, але найдієвіший спосіб — це самим говорити вдома. Хай не весь час, хай це будуть якісь години українською, це може бути як гра, як сімейний квест, приємна забавка. Але дитина має чути це від батьків та бачити приклад вдома. Навіть якщо батьки не можуть розмовляти правильною українською, хай це буде навіть суржик. Але там, де є суржик, вже немає місця “руському міру”. Не варто боятись помилок в мові. Ніхто не говорить чистою правильною мовою. Можна подумати, що російською ми говоримо, як Пушкін. Тому хай це навіть буде деякий час суржик та русизми, але якщо намагатись говорити українською хоч якось, то з часом “мовне сміття” саме відпаде, було би бажання!”

“Мінімум, що можна зробити для початку — це перевести всі свої ґаджети на українську, старатись дивитись фільми з українським дубляжем та перейти на українську в соцмережах. Це не складно, бо завжди під рукою є онлайн-перекладач, тебе ніхто не жене, можеш довго писати коментар або пост і перевіряти себе. Потім, коли звикнеш, можна поступово пробувати нею говорити з найближчими людьми. Я саме так і переходила — спочатку в інтернеті, а потім в житті”.

“Українського мовного середовища немає в жодному запорізькому садочку”

“В Запоріжжі складна ситуація з українською мовою у навчальних закладах. Садочки нібито україномовні, але по факту добре, якщо хоча би заняття в них проводились чистою українською. При цьому, мовного середовища немає в жодному нібито українському садочку міста. Деякі наші батьки намагаються через особистий контакт з вихователями та завідувачами пояснювати, чому це важливо, приносять якісь диски з україномовними дитячими піснями та мультиками, чи книги. Думаю, просто вихователі, які працюють в тих садочках ще з Союзу, не хочуть зайвий раз напружуватись, погуглити. Їм легше сотий раз поставити “Расскажи, снегурочка, где была”, ніж шукати щось нове, українське”.

“Те, що зараз держпосадовці, деякі депутати, держслужбовці можуть нехтувати державною мовою і не мати докорів сумління, — відверто жахає і обурює. Також важливо, щоб вищу освіту здобути можна було лише українською. Це два дуже важливих кроки, для яких потрібна політична воля. А там і бізнес нарешті прозріє і побачить україномовного клієнта. А хто не прозріє — програє у конкурентній битві. Все це треба було робити ще на початку незалежності, але краще пізно, ніж ніколи. Тому на новий закон “про державну мову” я покладаю великі надії...”

Записала Тетяна Гонченко