Жінки і зброя: як війна змінила життя трьох військовослужбовиць із Запоріжжя

До липня 2016 року жінки в Україні не мали змогу займати бойові посади в армії. Однак в країні - війна і жінка на передовій - не рідкість. І мова йде не лише про медиків, санітарок, кухарок, зв`язківиць. Мова йде про снайперок, артилеристок, штурмовиків… Хто ці жінки, які воюють на фронті? Що дає їм війна і чому займати бойові посади в армії їм таки дозволили?

Цей текст - історії трьох жінок із Запоріжжя, які брали участь у бойових діях на сході країни. Історії із передумовами участі у війні. У кожної - свій досвід. До війни вониї мали іншу професію та життя, однак вирішили піти на фронт. Що цьому передувало, що стояло на меті та чим особливий досвід кожної з них.

Юлія Матвієнко - снайпер

Юля - мама двох підлітків. На початку війни жінка активно займалася волонтерством, і з усіх сил намагалася бодай якось допомогти хлопцям на передовій. В якийсь момент вона вирішила, що не може більше стояти осторонь і пішла на фронт. Далі - пряма мова.

Є різні жінки. Є ті, які не хочуть воювати. І це нормально, має бути право вибору

До війни я б ніколи не подумала, що можу стати військовою. У 2014 році я волонтерила, нас тоді було багато, ми організовувалися, допомагали хлопцям. Ми були й на фронті, возили продукти, оптику, одяг. Тоді хлопцям було потрібне все. Пізніше, коли були перші поранені, ми організовували для них допомогу у лікарнях, кооперувалися у пошуках відомостей про безвісти зникли. Згодом сформувався Запорізький батальйон, я почала їздити на передову, у різні підрозділи. На початку 2015 року, у лютому, я зрозуміла, що більше нічим не можу допомогти хлопцям. Зрозуміла, що все що далі можу - стати поряд з ними, пліч-о-пліч. Коли ти займаєшся волонтерством, тобі дуже важко розриватися на два життя, бо ти живеш у мирному місті, але постійно знаходишся думками там, переживаєш за хлопців, думаєш, як і чим допомогти. Для мене простіше, знаходитися там і розуміти, що ти можеш чимось допомогти тут і зараз. Для себе я зробила такий вибір. Перша моя ротація відбулася у травні 2015 року. У 2015-2016 я служила у складі 37 батальйону, а далі перевелася в іншу військову частину і загалом більше чотирьох з половиною років знаходилася постійно у зоні бойових дій.

Невидимий батальйон

У батальйоні, де я служила, з самого початку було 8 дівчат. Дівчата у нас займали і бойові посади у тому числі, однак у документах були інші, “жіночі”, тобто ті посади, які жінкам в армії було дозволено займати. У 2016 році я вже пішла на курси і моя посада відповідала дійсності, але на початку я була влаштована, як помічник гранатометника, санітар взводу, а по факту у мене була бойова спеціальність. Згідно з тодішнім законодавством, дівчата в армії не мали права займати бойові спеціальності. Був випадок, коли мене та дівчину-колегу нагородили орденом за мужність. Вийшло цікаво, тому що наші посади не були бойовими, і по суті ми ту нагороду не могли отримати. Це був 2016 рік. Пам’ятаю, тоді ми довго спілкувалися із начальником головного штабу, розмовляли про те, що це несправедливо, що жінки не можуть займати бойових посад, адже по факту вони виконують цю роботу, а по документах - ні. Ми пояснювали, що в інших батальйонах бачили таких самих дівчат, як ми. Дівчат, які дійсно гідні нагород і заслуговують на те, аби їхня посада, яка є в документах, відповідала дійсності. А якщо хтось з нас загине? Як потім комбат буде пояснювати, що ми робили на позиції? Але, знаєте, була війна, головне було робити. Вийшло так, що півтори роки я воювала, а потім пішла на курси, на підготовку і отримала свою посаду. Тоді нам пояснювали, що потрібно змінювати законодавство, що, зрештою, і сталося.

Я була однією із героїнь стрічки “Невидимий батальйон”. Пішла на це свідомо, щоб показати, що дівчата на фронті є. Звісно, не всі жінки можуть відкрити обличчя і сказати, що вони воюють. По-перше, це професія така, але зважаючи на те, що я займалась волонтерською діяльністю, мене й так багато хто знав. Мене часто запитують - боюсь я чи ні, а я завжди відповідаю, що таких як я - тисячі. Дівчат багато на фронті, і я рада, що вони отримали можливість бути тим, ким вони є. Це була велика несправедливість. Знаю одну дівчину, Андріану, яка наразі звільнилася, вона була штурмовиком, звільняла міста, але у документах вона - начальник прачечної. Це неправильно.

У нас є жінки, які можуть на скаку той танк зупинити

Одного разу нас запросили у генеральний штаб, коли обговорювали питання допуску жінок на бойові посади. З одного боку зібрали представників громадських організацій, депутатів, а з іншого боку були генерали, а ми, дівчата, яких висмикнули з фронту, по середині - розвідниці, артилеристки, снайперки, коригувальниці. Тоді хтось із генералів сказав, що жінкам не можна займати бойові посади, бо раптом жінка щось важке підніме, в неї будуть проблеми зі здоров’ям, і вона подасть на армію до суду. Наприклад, вона захоче буде танкісткою, візьме дуже важкий снаряд, підійме… На цих словах я не витримала, підняла руку і сказала: “вибачте, але хлопці, які були у Дебальцевому, дуже молоді. Я була волонтеркою, і пам’ятаю як ми шукали їм берці 35-36 розміру. Це які вони маленькі там були іноді? Я знаю, що потім хлопці, коли повернулися, у них могли бути грижі й інші хвороби позвоночника, але жоден із них не подав до суду”. Я запитала тоді генералів, чому цим хлопцям можна, а жінці, якщо вона може - ні? У нас є жінки, які можуть на скаку той танк зупинити… Якщо вона може - хай йде, чому хтось має забороняти. Виходило так: нас нібито захищали, але по факту ми все рівно були на війні і робили те, що прийшли робити, а потім просто дівчата не могли отримати ні нагород, ні медалей. Це не турбота про здоров’я жінки. Якщо заглянути в минуле, колись жінкам не можна було і вищу освіту здобувати, але часи змінюються. Є різні жінки. Є ті, які не хочуть воювати. І це нормально, має бути право вибору. Є й багато чоловіків, які не хочуть воювати. Це від статі не залежить.

Від того, що рідні будуть знати правду, воювати легше не буде

Мої близькі все одно мене мало бачили, тому що я, як волонтерка, постійно їздила на фронт. А якщо й була у місті, то вдома рідко бувала. Мої рідні до цього звикли. Коли я поїхала на передову, вони не знали, де я. Я сказала, що працюю у штабі. Від того, що рідні будуть знати правду, воювати легше не буде. Від того, що мати кожен день буде плакати, дзвонити, переживати, нічого не зміниться. Зараз вони все знають. Дізналася, коли по телебаченню почали показувати. Тому й хлопці, які на передовій, часто не хочуть зніматися у сюжетах, бо вдома збрехали, що вони десь там під Києвом паркани фарбують.

Не бери баб, від них одні проблеми

Саме на війні немає ніякої дискримінації. Тебе стараються вберегти, іноді навіть заховати. Мене це не обурює. Не те, щоб мені це приємно. Я це розумію, їале я з цим борюся. Чоловіки інакше не можуть, але з іншого боку - я також не можу. Я туди прийшла не просто так. Мені повезло з комбатом. Він в нас повірив, а багато хто не вірив, казали - “не бери баб, від них одні проблеми”. І ми перший рік боялися, щоб раптом до нас не було якихось навіть мінімальних претензій. Боялися, щоб йому ніхто не сказав - “от бачиш, ми ж тобі говорили, ми тебе попереджали”. Ми справді дуже сильно старалися. Іноді нас використовували, як мотиваторок для хлопців. Це працює. Наприклад, піхота має пройти обкатку танком. Тобто виривається окоп, ти в нього лягаєш і проїжджає танк. Це неприємно, страшно, особливо, коли ти вперше це бачиш. Стоїть весь батальйон і хто перший лягає? Дівчата. Якщо перші дівчата, то, звісно, ніхто в батальйоні вже не може сказати нічого і роблять все так само, як ми, без капризів. Іноді схоже трапляється і під час бойових задач. Я знаю, що якщо я не боюся, то навколо мене хлопці теж не струсять, будуть старатися триматися на рівні будуть триматися мужньо, хоча іноді справді буває дуже складно.

Якщо вб’ють, білизна має бути гарною

Усім страшно. І чоловікам, і жінкам. Ми всі люди. Але ми ніколи не плакали, щоб бачили хлопці. Постійно старалися нічим не виказати, що ми жінки. Я досі не розумію, як там дівчата сушать білизну посеред штабу разом із чоловічою. Я завжди це ховала. Я вважаю, що це нечесно. Навколо тебе ті люди, яких ти вважаєш братами і вони для тебе сім’я, вони для тебе рідні. Хоча чоловіки білизну там сушать, вони в трусах ходять, а я так не можу при них, ніколи собі цього не дозволю”

У нас є кілька фобій. Перше, якщо вб’ють, аби білизна була гарною. Це дуже важливо для нас, тому стараєшся на якісь небезпечні ситуації одягати щось гарне, аби не було соромно. Ти розумієш, що зрештою всім буде однаково, але тобі це важливо. Ще одне - я боялася завжди приймати душ. Буває, ти живеш майже посеред поля, а душ - це каністра на п’ять літрів, яка прикручена до дерева, і навколо дерева невелика огорожа з плівки. Бувають ситуації, коли у найневдаліший момент починається обстріл, а ти гола. Боялася, щоб в душі не вбили, тому завжди на вхід, як заходила, вішала рушник. Тобто якщо раптом почнеться обстріл, аби я могла його схопити і в ньому скочити в окоп. Знову ж для того, аби не показувати хлопцям зайвий раз, що я дівчинка. Я справді хотіла бути з ними на рівних.

Мало хто захоче, щоб йому снайпер щось поправ, це може погано закінчитися

На війні не було такого, що жінка щось має для когось зробити. Знаєте, мало хто захоче, щоб йому снайпер щось поправ, це може погано потім закінчитися. Але бували випадки, коли хотілося зробити для хлопців щось приємне. Коли всім було сумно, бліндаж затопило, їжа по-трохи закінчується, всі сумні…. В цей момент вмикається таке жіноче - зробити все із нічого. Була ситуація, коли не було особливо з чого готувати вечерю, ще продукти не привезли, а місцеві поприносили молоко, яке давно скисло. Тому я вирішила відправити хлопців в магазин за борошном, і цілий день стояла і смажила млинці. Тарілка була постійно порожня, але мені хотілося зробити їм приємне. Щоб вони хоч трохи посміхнулися. Всі заходили і казали, як пахне домом.

Дівчата часто як мами у своїх підрозділах. Наприклад, я збирала аптечку, яка була розкидана. Знайшла пластикове відро від майонезу, на кожній упаковці підписала, що і для чого приймати. Мені не важко, я це вдома з дітьми роблю. Так само і на війні інколи: ти за ними, як за дітьми слідкуєш, хочеш чи ні. Стаєш не лише бойовою сестрою, а у побуті - ніби мамою. Не через те, що готуєш їжу, а тому, що переживаєш, іноді сваришся. Я знаю багатьох дівчат, які вже звільнилися, але й досі підтримують хлопців на передовій. Ось цей посттравматичний синдром, який часто зараз ставлять багатьом військовим чоловікам, ми не маємо на нього право, тому що у нас діти. Я зараз повернулася, мені іноді хочеться поплакати чи ще чогось, опустити руки, але я не можу цього зробити - у мене двоє дітей.

Лариса Мала - командир відділення зв’язку мінометної батареї батальйону морської піхоти

Лариса - жінка з музичною освітою, теоретик музики. Її батько пройшов Другу світову війну та за свого життя усіляко оберігав доньку від служби в армії. Попри це, потяг до воєнної теми у житті Лариси був завжди: ще на початку двотисячних вона працювала журналісткою та знімала програму про українську армію. Далі - пряма мова.

Ви - не жінки. Ви - жінки-військовослужбовці

Я працювала журналісткою і робила передачу про армію ще на початку 2000. Якось у 2007 році ми поїхали в частину і нам сказали, що армія закінчилася, все продається, зйомки не відбулися, а сама програма перестала виходити. однак через 7 років знов з’явилася в ефірі. У 2014 я знову її поновила, знімала її сама, без оператора. Купила собі маленьку камеру і хотіла знімати сюжети про людей. Я не знімала жахи війни, постріли, як зараз багато хто робить. Я знімала про людей: записувала інтерв’ю з ними і знімала побут, якісь історії, якісь власні відчуття від того всього. Було цікаво про людей і була власна цензура. Мене ніхто не цензурував, я сама це робила. Спілкувалася з тими хлопцями близько, і вони казали, що можна, що не можна. Зараз журналісти, колеги мої буває лізуть і показують не туди, трохи не з того ракурсу. Наприклад, можуть засвітити позиції, які показувати не можна. Інтерв’ю записувати можна лише в окопах, щоб не було видно нічого зайвого. Не можна якісь речі світити, бо програми дивляться не лише на нашому боці, це варто пам’ятати. У нас після таких зйомок, бувало, прилітало. Цього не можна допускати.

Даш мені відношення у батальйон?

Не можна їздити на фронт і залишатися спокійною, байдужою до того, що там відбувається. Спочатку війни я була волонтеркою. Мої діти почали волонтерити, і я так само втягнулася. Спочатку телефонували друзі, які там були. Тоді для хлопців на фронт було потрібне все, адже не було майже нічого, окрім якоїсь старої форми, яку познаходили. Майже два повних роки я була волонтеркою разом з друзями та братами, а потім потрапила у батальйон морської піхоти. Точніше, після першого року волонтерства, десь восени 2015 року, я познайомилася із батальйоном морської піхоти, з його новим командиром, легендарним вже на той час. Людина, яка перша зробила постріл на війні - Вадим Сухаревський, знаменитий «Борсук». Мені все таки не 20 років, а на той час, як йшла на війну, було 50. Я запитала його - даси мені відношення у батальйон? Сказав - без проблем. Однак близько трьох місяців добивався цього, тому що жінок тоді не дуже брали.

Від початку служби я - зв’язківець. За «штаткою» – спочатку була телефоністом-лінійним наглядачем, потому – радіотелефоністом, зараз – вже командир відділення зв’язку мінометної батареї батальйону морської піхоти. Окрім того, під час ротації, вела журнали бойових дій. Якщо чесно, ми жили в маленькому бліндажі: комбат, начальник штабу, наш капелан і я. До нас у штаб надходила вся інформація від підрозділів батальйону. Крім цього, я готувала їжу, варила каву, зустрічала гостей, волонтерів приймала… Все, що треба було, - робила. Нас тоді було небагато. Це ми потім вже стали окремим батальйоном, штат розширився, зв’язківців стало більше.

Ти переходиш за блокпост і потрапляєш у паралельний вимір

Мене переважно приймали позитивно. Спершу хлопці не дуже розуміли, що саме жінки можуть робити на війні, а коли вони вже побачили, коли відчули користь, то ставлення змінилося на позитивне. Але й досі є військові, які кажуть, що жінка не має бути на війні, бо вона заважає дисципліні. Гадаю, якщо хтось хоче порушити дисципліну, він це зробить незалежно від того, чи є жінка, чи нема. Більшість хлопців-бійців розуміють, що жінка навпаки дисциплінує їх. Вони підтягуються, хочуть бути кращими. Вони реально проявляють якісь свої найкращі риси, допомагають. Буває, роблять приємні дрібнички. Інколи в закинутих селах залишаються квіти, то коли вони проїжджають повз ті місця, збирають їх і привозять у подарунок. Це дуже тепло і приємно. По-справжньому. Вони залишаються чоловіками з великої літери.

Багато волонтерів на якомусь етапі своєї роботи йдуть на фронт, бо, заповнивши певні пробіли, відчувають потребу бути там. В якийсь момент тобі вже здається неправильним повертатися додому, тому що ти знаєш, що можеш зробити більше, і навіть відчуваєш, що треба лишатися, бо там ти можеш бути кориснішим, адже дещо важливе бачив, знаєш і вмієш. Так я і вирішила. Коли я вдома сказала, що буду йти в армію, мої діти відповіли, що чекали на таке рішення, бо давно вже бачили мій потяг й бажання. Коли ми туди їхали, а їздили часто - кожного тижня, а іноді і по два три рази на тиждень, вони казали, що я оживаю. Це, справді, - ніби паралельний вимір. Ти переходиш за блокпост і потрапляєш у паралельний вимір.

В тих умовах ти навчаєшся поступово бути стійкішою – й емоційно, й фізично. Звісно, не настільки, аби без кінця підтримувати штанці хлопцям. Вони різні - за віком і за емоційним станом… Що цікаво: я можу поплакати, але не буває такого. На війні два рази було всього, хоча служу вже четвертий рік.. Вперше - це були перші дні нашої ротації, ми були на передку вже, коли прийшла вістка, що в Запоріжжі помер мій брат. Я вийшла з бліндажа і розплакалася, тому що не встигла з ним попрощатися. А другий раз… Власне, я не буду брехати, що я геть не плачу. У мене вже 20 загиблих побратимів у нашому батальйоні. Не кожного разу плачеш, бо буває, що ти якраз на чергуванні і доводиться брати себе в кулак, продовжувати залишатися на зв’язку, робити свою роботу. Було кілька разів таке, коли ти дуже добре знаєш цих хлопців і вони були з тобою майже рідні, теплі, зрозумілі. Одного разу я була у відпустці, коли прийшла вістка про загибель хлопця, вдруге – я була на сесії, закінчувала університет, здавала екзамени. Тобто я була там, де могла розслабитись. Взагалі, крім цього, не буває таких причин, щоби плакати. Щодо комфорту… Ми самі собі його створюємо, навіть у бліндажах. Щодо якихось людських стосунків - вони там справжні, теплі. У мене не траплялося такого, щоб мене ображали, або ще чогось негативного. Там не доводилося плакати. Так само і хлопцям, які плачуть хіба тоді, коли ховають побратимів.

Не можу сказати, що я була хлопцям мамою. Хоча є якісь там «хвостики», які ти підтягуєш. Просто якісь моменти ти бачиш, а вони на це не зважають, а жінка трохи по-іншому сприймає якісь речі. У побуті не було ніяких проблем чи особливостей. У нас навіть керівництво завжди каже, що якщо ми там, - то ми не жінки, ми – жінки-військовослужбовці.

Вимити голову в кружці води

Я можу в кружці води помити голову. Не тому, що в мене коротке волосся, а тому що є таке напрацювання. Коли нестача води, ти мусиш викручуватися. Я мию волосся кожного ранку, і на це навіть приходили подивитися із сусідніх бліндажів. Дивувалися. Пам’ятаю, приїжджали журналісти, мої друзі, й вони теж казали: “ану покажи, як ти в кружці води можеш помити голову”. Це стало такою «фішкою». Так само, як і наша кава, яку я варю. До нас, бувало, приїжджали з багатьох позицій, і навіть з інших підрозділів, саме «на каву», бо чули, що у нас вариться найкраща кава в секторі. Її особливість у тому, що зроблена вона з великою Любов’ю. Я не знаю чому, я не буду хвалитися. Але іноді навіть комбриг приїжджав і казав: “а зроби мені ТВОЄЇ кави”. Це приємно. Це просто кава, запарена в чашці, але ти любиш тих людей, для яких її готуєш, ти любиш те, що ти робиш, і тоді все виходить реально класно. Як каже мій комбат – просто треба любити те, що ти робиш.

На війні ти оголений, як перед Богом

У моїх близьких є страх за моє життя, але насправді мені здається, що я там більше переживаю за них, як вони тут. Коли повертаєшся сюди – бачиш скільки тут негараздів, проблем різних. Там все чітко і зрозуміло. Не те, щоб там не було півтонів, але вони всі одного плану: пов’язані з ворогом, зі здоров’ям. Цінності змінюються. Ти там розумієш, що людині для щастя треба дуже мало. Не потрібні палаци, золото та діаманти, не потрібно багато чого. Людині, щоб відчувати себе щасливою, потрібно зовсім мало. І виявляється, що там ти такий оголений, як перед Богом. Це такі відчуття дає війна. Не тільки я так думаю, я розмовляла з багатьма людьми і вони так само кажуть, що щасливі, тому що там поряд близькі люди, тому що живі-здорові, тому що гарна вечеря, тому що є тепло та чиста вода, аби втамувати спрагу... І це – не про зниження планки, це – про відкриття того, що є справжнім, первісним. Воно так і закладено, щоби людина була щаслива, щоб їй було добре від того, що вона має, а не те, що вона собі надумала, вигадала, від того, що їй нема чого робити. На війні завжди є ЩО робити і є ДЛЯ КОГО робити.

Зараз у відпустці. Вирішила її провести активно. Була у Львові, зі Львова поїхала в Чехію. Зараз ще тиждень буду з рідними, а потім повернуся з дому - додому. Я вже скучила за побратимами. Це завжди так: коли приїжджаєш у відпустку – тебе тягне знов повернутися, адже ти знаєш, що війна триває, і твої побратими там залишаються.

Юлія - снайпер

Юлія - лікарка із Запоріжжя, багато років жінка працювала у складі різних гуманітарних місій закордоном, а після Майдану у 2014 - пішла на війну доброволицею. Далі - пряма мова.

Я - людина військова. Єдина для мене правильна політика - захист своєї держави

Все починалося звідси. З площі Фестивальної, із Майдану 2014 року, який був у Запоріжжі також. У січні 2014 я повернулася зі своєї останньої гуманітарної місії і зрозуміла, що моя країна змінилася. На момент початку Майдану я була у батьків за кордоном. Вся моя сім’я живе за кордоном. Так вийшло, що з країни вони виїхали ще за багато років до цих подій. Я приїхала і не до кінця розуміла, що відбувається. Казала, що у 2004 я відстояла ще Помаранчеву революцію. Казала, що мені це все не потрібно. На той момент я не була в Києві і мені було незрозуміло взагалі, як кажуть, у чому фішка. Але коли в Києві відбулися перші вбивства, все змінилося. одна справа, коли люди просто стоять на майдані і протестують і це в межах закону, інша - коли мій народ починають вбивати. Зібрала рюкзак, сіла в літак і прилетіла в Україну.

Я зрозуміла, що вмію стріляти, і роблю це непогано

Я служу із другої половини 2014 року. На той момент жінок не надто охоче брали на війну. Я пішла у військкомат, на мене поглянули досить скептично. Спочатку я була медиком, але зараз я снайпер. Ще коли я навчалася у школі, я займалася стрільбою. У нас був тир, і для того, аби просто не ходити на фізкультуру, а я була досить лінивою дитиною, можна було платити якісь копійки і ходити стріляти. Цим я і займалася протягом семи років. Зараз воно мені допомогло. Пізніше була гвинтівка, яку я взяла до рук. А потім я зрозуміла, що вмію стріляти, і вмію це робити непогано. Вже на момент початку 2016 року, я вже працювала з власною зброєю.

У 2017 році відбувся великий прорив. Маю на увазі те, що жінкам офіційно дозволили займати бойові посади. До цього жінки на бойових посадах були, однак в документах вони були кухарками, прибиральницями тощо. І коли такі дівчата отримували поранення чи гинули, всі знали чим вони займалися. Спершу я працювала на війні як медик, але в ССО не пішла на посаду пов’язану із медициною, я - снайпер. Як медик я вже не працюю, звісно, коли потрібно я можу надати кваліфіковану і якісну допомогу, але це вже не є моєю основною роботою.

Війна - це розуміння того, що ти можеш зараз бути, а через дві секунди ні

Я трохи працювала лікарем в Україні, але переважно брала участь у різних гуманітарних місіях на Африканському континенті. Що таке війна, я бачила ще до того як пішла служити, але це була інша війна. Я бачила наслідки громадянської війни, наслідки революцій, бачила затяжні війни в деяких країнах, які вже в такому режимі живуть по 10-15 років. Але на тих війнах не було того, що я бачила тут. Наприклад, там не використовується артилерія, немає такої кількості задіяних людей. Спершу це не було для мене сильним психологічним шоком. Про те, щоб іти чи не йти на війну питання для мене не стояло. Питання було в іншому - куди йти? Тому що позиця в мене така: неважливо чоловік ти чи жінка, якщо ти розумієш, що від тебе залежить доля твоїх дітей, чужих дітей, твоєї країни, ти не можеш туди не піти. Є речі набагато важливіші, ніж ми з вами, набагато важливіші, ніж наше і ваше життя. Якщо це життя потрібно віддати для того, щоб жили мільйони - не питання, я готова. Війна - це розуміння того, що ти можеш зараз бути, а через дві секунди ні. Це абсолютно ясне розуміння того, що тебе можуть вбити і ти вбиваєш, і на війні це нормально. Те, що для цивільної людини у мирному житті є нонсенсом, на війні переходить в норму. Коли ти в цьому не перший рік, у тебе зникає така емоція, як ненависть. Ворога ти не ненавидиш, ти просто розумієш, що тобі потрібно з ним зробити. Ти чітко розумієш, чому й для чого ти це робиш і який зрештою буде результат.

Пряме завдання армії - зробити так, щоб цивільне населення реально не знало, що таке війна

Зараз політична ситуація змінилася. Досить багато військових трохи не розуміють риторику нової влади відносно того, що Росію перестали називати агресором, а війну - війною. У нас війна триває шостий рік. Реальна війна, на якій люди помирають, стають каліками, де розпадаються сім’ї, де люди платять досить високу ціну за те, щоб всі “втомлені від війни” могли далі сидіти за комп’ютером, їздити на машині, ходити в кав’ярні

Пряме завдання армії - зробити так, щоб цивільне населення реально не знало, що таке війна. Для того ми там стоїмо. Є люди, які це розуміють і цінують. Люди, які якщо не допомагають, то хоча б ясно розуміють, що в країні відбувається. Але є й такі, які ніколи цієї війни не бачили, але натомість дуже від неї стомилися.

Чи йти в армію - вибір жінки. Жінки, зрештою, як і чоловіки, бувають різні. Як на мене, жінки більш емоційні, але в той же час - більш виносливі. Але у бойових підрозділах я бачила одиниці жінок. На певних професіях, які пов’язані із документообігом, з фінансовою діяльністю, дівчата - це просто клас. Вони більш зосереджені, терпеливі, і чесно скажу - мало який чоловік впорається з таким великим обсягом інформації. Але там, де треба свідомо йти на смерть, я бачила дуже мало жінок. Для цього потрібно в якійсь мірі бути схибленою для того, аби йти туди і розуміти, що в тебе є варіант не повернутися і що в полон тобі точно не можна.

Я із сім’ї військових. У мене в сім’ї всі військові, навіть мама. Так, вони давно не на території України. Сказали, що це мій вибір. Вони переживають, але не бачили сенсу мене відмовляти. Для нашої родини йти на війну - це нормально. На момент 2014 року ми думали, що це буде максимум до Нового року. Думала, що півроку і все - повернуся на роботу, до рідних, але виявилося - більше п’яти і ще невідомо скільки буде.

Ти кожного разу йдеш на завдання і запитуєш себе - “а ти все закінчила?”. Тобто раптом що, заповіт має бути написаний, всі справи завершені, а кожен із друзів знає, яку частину твоїх речей він забере, якщо з тобою щось трапиться. Є такий чорний армійський гумор, коли ви збираєтеся і обговорюєте, що і хто саме забере, якщо з тобою щось трапиться. Це можуть зрозуміти лише ті, хто був на війні. От справді ми сидимо і сміємося з цього, тому що гумор рятує від того, аби не зійти з розуму.

Війна все спрощує

Психологічно війна все максимально спрощує. Спрощує цінності і твоє сприйняття світу. Деколи хлопці говорять, що на війні відбувається певна інтелектуальна деградація. Якщо ти на війні не читатимеш книги, ти потроху починаєш деградувати. У нас немає казарм, ми живемо у квартирах, коли не знаходимося на виконанні задач, ти падаєш і тобі нічого не хочеться. Треба себе трохи примушувати прочитати бодай щось. У нас є велика бібліотека в частині, де ти можеш прийти, взяти дуже різні книги і на диво - бійці і справді їх беруть, і багато читають.

Для довідки

Згідно з даними від Міністерства у справах ветеранів України, станом на 1 липня 2019 року нараховується майже 370 тисяч осіб, які отримали статус учасника бойових дій (УБД) із числа осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь у АТО, забезпеченні її проведення. Жінок-УБД зареєстровано найбільше у Донецькій (більше 3 тисяч), Луганській (1,6 тисяч), Дніпропетровській (майже 1 тисяча) областях.

За статистикою, найбільший відсоток жінок-учасниць бойових дій служать у Національній поліції (18%), Службі безпеки України (7%), Державній службі надзвичайних ситуацій (6%). Найбільше жінок, які мають статус учасниці бойових дій, саме в Міністерстві оборони України – 9910 (3,9%).

Станом на 2016 рік, за даними Генштабу, в Збройних силах України на різних посадах проходили службу понад 25 тисяч жінок. Із них понад 3 тисячі - офіцери. У цілому жінки складали 22,4% від загальної кількості військовослужбовців ЗСУ, однак ще до липня того ж 2016-го їм було заборонено займати бойові посади в армії, тобто бути танкістками, снайперками тощо. Досвід показував, що жінки на бойових посадах у зоні військових дій були, однак у документах їхні посади не відповідали дійсності.

Все змінилося після прийняття Наказу Міністерства оборони України № 292 від 3 червня 2016 року, яким внесли зміни до Тимчасового переліку штатних посад рядового, сержантського і старшинського складу. Відтоді перелік бойових посад, на які могли претендувати жінки-військовослужбовці суттєво розширили. Тепер жінки можуть бути командирками бойової машини піхоти, кулеметницями, механіками-водійками, навідницями та операторками бойової машини, далекомірницями, заступницями командира розвідгрупи, звукометристками, командирками міномета, розвідницями, стрілецями-снайперками та ще багато ким.

Цей матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED

Ольга Беца для “061”

Фото із сторінок жінок у Facebook та з архіву Катерини Клочко