Спорт для всіх. Як проєкт «Так, я можу!» створює умови для інклюзивних занять футболом для дітей з особливими потребами у Запорізькій області

Новини компаній

Наше суспільство поступово усвідомлює, що особливості розвитку деяких дітей не повинні заважати їхньому повноцінному життю та комунікації з оточенням. Особливо важливе місце в житті кожної дитини займає спорт — не лише як потреба фізичної активності, природна для кожного, а і як чудова можливість спілкування з однолітками та гармонійної соціалізації.

Унікальна комплексна програма підтримки інклюзивних занять спортом для дітей з особливими потребами «Так, я можу!», запроваджена міжнародним благодійним фондом Parimatch Foundation, успішно діє вже другий рік поспіль. Її мета — забезпечити рівний доступ до занять футболом з урахуванням особливостей розвитку дітям з інвалідністю в усіх регіонах України.

Катерина Білоруська, президент міжнародного благодійного фонду Parimatch Foundation.

«Реалізація програми «Так, я можу!» у регіонах відбувається швидко й ефективно. Я задоволена тим, якими семимильними кроками ми відкриваємо нові локації. Якщо на початку року в нас був мінімум, то вже зараз ми дуже швидко нарощуємо оберти. Ще одним важливим етапом стало відкриття інклюзивної групи в Запорізькій області.

Що далі ми йдемо, то більше відчуваємо, що ми створюємо щось дуже корисне для суспільства. Дійсно, є безліч дітей, для яких це важливо, і безліч сімей, яким це необхідно. Для нас дуже приємним сюрпризом стала також зацікавленість та ініціатива вчителів.

У процесі ми розуміємо, що є великий запит на таку допомогу — навіть більше, ніж ми розраховували. І хоча поки що ми не можемо охопити всі міста України, так само як і не можемо відкрити в одному місті стільки груп, скільки це необхідно, проте найпозитивніше для мене, що це реально потрібно і ми рухаємося у правильному напрямку».

Анастасія Косман, тренер проєкту «Так, я можу!»

«У моєму дитинстві спорт був на першому місці, тож я чудово розумію, наскільки він важливий для розвитку дитини. Я грала у футбол із чотирьох років у дворі. У мене є старший брат, і мама часто розповідала історію про те, як діти у дворі гукали: «Косман, Косман! Виходь грати у футбол!». І тоді мама перепитувала:

- Вам кого? Женю?

- Ні, Настю!

-Але ж їй лише чотири роки...

Так брали грати у футбол мене, а не старшого брата.

А вже з 12 років я займалася легкою атлетикою зі спеціалізацією «біг із перешкодами». Пізніше були травми, тож я закінчила спортивну кар’єру і пішла вчитися на викладача фізичної культури. Зараз працюю вчителем і займаюсь освітніми проєктами.

Ідею тренувати діток з особливими потребами мені підкинуло життя: почула про таку можливість, загорілася, спробувала і зараз організовую. Це дуже цікаво й корисно.

Спорт у житті таких дітей — це передусім соціалізація. Вони багато спілкуються між собою. По закінченню тренувань я проводжу рефлексію і разом ми знімаємо відео для TikTok. Діти з радістю активно долучилися до цієї традиції. Вони вигадують ідею відео та комунікують між собою, щоб його відзняти. Це також їх зближує — почали спілкуватися дівчатка з хлопчиками, діти з нозологіями та без них, адже у нас інклюзивна група.

Спочатку діти були доволі скуті й сором’язливі. Адже це невелика школа в селі Кам’янському Василівського району Запорізької області, де до цього не було жодних гуртків чи спортивних занять. Діти ходили лише на уроки. До нас приходять різні діти: глухонімі, з ДЦП та іншими нозологіями. Це для них щось абсолютно нове в житті, але поступово вони освоюються, виявляють активний інтерес та емоції. Зараз вони вже радіють заняттям, це для них дуже важливо.

Щоб таких ініціатив було більше, потрібна мотивація для тренерів та вчителів. Банально, але заробітна плата вчителів не надихає на додаткові тренування навіть зі звичайними дітьми. А амбіцій та бажання допомогти не завжди достатньо. Важлива участь партнерів, які б підтримували та займалися організацією. Що, власне, і робить міжнародний благодійний фонд Parimatch Foundation».

Досвід проєкту доводить, що від таких спільних тренувань виграють всі: діти з інвалідністю отримують можливість жити активним соціальним життям, а решта учасників розширюють своє світосприйняття, вчаться бути толерантними та комунікувати з однолітками.

Євген Гречко, учасник проєкту «Так, я можу!», 11 років

«У мене спецгрупа, тому до цього часу я не займався футболом. Раніше в нас у селі не було такої можливості, і ось нарешті я спробував.

Мені дуже подобається! Тепер я хочу й надалі продовжувати займатися спортом. Це класно, цікаво та весело. Разом зі мною в нашій групі займається багато дітей — близько 20-25. Це велика компанія, і я майже з усіма роззнайомився. У мене вже з’явилися нові друзі.

Я з нетерпінням чекаю кожного заняття. Ми не лише граємо у футбол. Після тренувань ми всі разом знімаємо різні відео для ТікТок і змагаємось між собою: чиє відео отримає більше переглядів — те й перемогло. Відео моєї команди, на якому дівчата попереду танцювали, а ми позаду крутили м’ячі, набрало 2 тис. переглядів, тож ми перемогли і нам вручили подарунок. Це було дуже круто!»

Інна Рибчинська, мама учасника проєкту «Так, я можу!»

«Моя дитина навчається в третьому класі, йому дев’ять років. Сину дуже подобаються заняття спортом. Ми вже давно хотіли займатися саме футболом, і от зараз з'явилася можливість це робити при школі.

Я свого часу багато займалася спортом, у нас у школі був великий вибір секцій, гуртків. Я брала участь у спортивних змаганнях, представляла Запорізьку область. Тож мені дуже хотілося, щоб моя дитина теж була залучена до фізичної активності. У сучасних реаліях, звичайно, спорт має особливо велике значення. Тому що діти забагато часу проводять біля комп’ютерів і ведуть малорухливий спосіб життя.

Тож як тільки ми почули, що відкрився такий гурток, — із задоволенням приєдналися. Моя дитина з нетерпінням чекає на тренування. У нього з’явилися нові друзі й побільшало живого спілкування.

До цього в нашій школі не було жодних гуртків і можливості займатися футболом, а це фізична активність для загального розвитку й спілкування для соціалізації дитини. Дуже радісно, що в нас з’явилася можливість займатися футболом».

Соціалізація — це дуже важливий елемент розвитку. Саме в цьому основна мета підтримувати інклюзивний спорт для діток з особливими потребами.

Наталія Солов’ян, мама учасника проєкту «Так, я можу!»

«Дитині подобається — він із задоволенням ходить на тренування. Хвалить тренера за зрозумілі пояснення. Ми вчилися у Кам’янській спеціальній школі-інтернаті для дітей з вадами слуху, і раніше у нас не було можливості займатися спортом. Тож це наш перший досвід, і мій син у захваті від футболу й занять.

До того ж, на тренуваннях у нього є можливість поспілкуватися з різними дітьми, що особливо корисно, тому що він перейшов у нову кам’янську школу. Тож соціалізація покращується, і в нього з’явилося багато нових друзів із паралельних класів. Тобто спорт, окрім всього іншого, допомагає спілкуванню й адаптації дитини на новому місці».

Завдяки інклюзивності занять діти себе почувають рівноправними. Акцент у тренуваннях робиться не на фізичні навантаження, а на комунікацію та контакт один з одним. Діти з особливостями розвитку тягнуться один за одним та за іншими. Інклюзія — це шлях до рівних можливостей.

Наталія Гордієнко, педагог-організатор КЗ «Кам'янська ЗОШ І-ІІІ ст.» ВМР ЗО с. Кам’янське, Запорізької обл.

«Я щаслива, що так склались зірки і я дізналася про програму «Так, я можу!». Моя випускниця з нашої школи брала участь у цій програмі в Запоріжжі й розповіла нам. Ми, звісно, загорілися цією ідеєю, написали заявку — і нам пощастило, що нас відібрали.

Ситуація до цього була, як і в інших сільських школах: гуртки державою не фінансуються, спортивного інвентарю обмаль. Усе круто змінилося з участю у проекті «Так, я можу!». Зараз діти у захваті від нових можливостей і наввипередки біжать на тренування. У кожній з наших трьох груп набрано більше дітей — 20-25, а не 15, як планувалося. Коли кожна дитина має доступ до м’яча, то всі можуть взяти участь у грі. По закінченню вони зі спортзалу вибігають мокрі й щасливі.

У групах наразі займаються діти з широким спектром нозологій: ДЦП, цукровий діабет, міопія, патології зору та багато інших. У селі взагалі дуже багато хворих дітей. Так, коли ми почали формувати списки дітей, то нарахували 61 дитину з нозологіями в нашій школі, де навчається близько 210 учнів. Дітей же, що бажають взяти участь, набагато більше. Цікавляться й діти, які не мають ніяких вад, так що це круто.

Під час навчання для інклюзивних тренерів від міжнародного благодійного фонду Parimatch Foundation 10 вчителів, серед яких і я, отримали сертифікат. Тож ми всі можемо бути волонтерами, і на кожному із занять тренеру допомагають двоє з наших педагогів — це вчитель фізичної культури та супровідний педагог з інклюзії.

Тож раз на тиждень, у четвер, до нас приїздить Анастасія, тренер із Запоріжжя, і проводить три заняття. Окрім футболу, відбувається маса всіляких спортивно-розважальних ігор та змагань, які дуже подобаються дітям».

Тепер усі мають можливість розвиватися й відчути себе потрібними, залученими у спільну справу. Це дає можливість кожній дитині соціалізуватися, почуватися маленьким чемпіоном і здобути власну перемогу сьогодні, отримати те, що було недоступним вчора. Тобто, окрім фізичної активності, такі інклюзивні заняття дуже корисні для росту особистості дитини.

Оксана Мінакова, директор КЗ «Кам'янська ЗОШ І-ІІІ ст.» ВМР ЗО с. Кам’янське, Запорізької обл.

«Оскільки в нас сільська школа в невеличкому населеному пункті досить далеко від Запоріжжя — 40 км, і за 15 кілометрів від найближчого міста Василівка, то можливості в нас дуже обмежені. Дуже важко залучити спеціалістів, які б приїздили до села і проводили б якісь гуртки чи тренування. Адже, окрім того, що школа виділяє години для гуртків, потрібно ще як мінімум оплатити проїзд тренеру.

Тобто спеціалістам вигідніше залишатися у себе в місті й там щось проводити. Тому до цього часу в нас не було жодних гуртків чи спортивних секцій. Тим більше для дітей з особливими потребами.

Зараз із проєктом «Так, я можу!» наші діти нарешті можуть займатися спортом, а діти з інвалідністю отримують рівні можливості зі своїми однолітками.

Ми отримуємо масу позитивних емоцій — як батьки, так і діти, які з нетерпінням щоразу чекають на це тренування. Ми дуже задоволені від того, що відбувається на території нашої школи. Це вагомий внесок у суспільне життя на рівні громади».