Захоплення Енергодара та ЗАЕС: хроніка подій очима очевидців

Енергодар - місто енергетиків, працівників найбільшої в Європі атомної станції було захоплено військами рф 3 березня. Весь світ спостерігав за тим, як починаючи з 28 лютого мешканці ставали живим щитом на захист Енергодара. Кілька днів поспіль беззбройні люди виходили на в’їзд до міста аби показати російським військовим, що тут нікого не потрібно “рятувати”, що Енергодар - це Україна

3 березня, близько 16:00 міський голова Енергодара Дмитро Орлов повідомив у своєму Телеграмі про те, що ворог обстріляв блокпост. Він закликав людей залишатися вдома. 

О 16:50 військова техніка зайшла в місто. 

4 березня о 01:01 мер повідомив, що більше години на підступах до Запорізької  АЕС тривають запеклі бої.  

“Наші Нацгвардійці тримають оборону. Відомо про постраждалих, але точна їх кількість та стан в даних обставинах поки що назвати не можемо”, - написав тоді Орлов.

О 01:40 він написав: 

“В результаті безперервного обстрілу ворогом будівель та блоків найбільшої АЕС в Європі палає Запорізька Атомна станція!!!!” 

На ранок стало відомо, що після нічного штурму Запорізької АЕС загинуло 3  Нацгвардійців, які стояли на захисті станції, ще двоє - поранено, у тому числі 1 у тяжкому стані.

З того дня, ворог ще багато разів гатив по атомній станції, промисловому майданчику, ССВЯП, влаштовував провокації в самому місті, постійно звинувачуючи в цьому Збройні сили України. В квітні керівник “Енергоатому” Петро Котін заявив, що росія перетворила майданчик Запорізької атомної електростанції на військову базу, персонал працює під тиском військових рф. Попри численні заяви МАГАТЕ, Енергоатому - на жаль, картинка залишається незмінною. За понад 9 місяців війни війська рф так сами обстрілюють станцію, викрадають мешканців, тиснуть на атомників, змушуючи їх переходити до росатому. У разі відмови - блокують перепустки та не пускають на робочі місця.

ІСТОРІЯ ПРАЦІВНИКА АЕС

Що відбувалось в місті та яка була ситуація на ЗАЕС кореспондентам 061 розповів працівник станції, який виїхав до Запоріжжя у вересні. Чоловіка звуть Олександр (його прізвище та вік ми не вказуємо задля його безпеки), він працював слюсарем. 

Він згадує, як разом з іншими мешканцями міста виходив до блокпостів, намагаючись відстояти рідний Енергодар. 

“Ми стояли живим ланцюгом: приходив хто пішки, хто на машинах. Все місто там стояло, вся атомна станція. Спочатку нам вдалось їх стримати, але потім вони почали в нас стріляти. Кидали шумові гранати, одному хлопцю ногу відірвало. Тричі ми виходили, без зброї, без нічого. Ми виходили за наше місто… Було страшно, але це наше місто і ми його намагались захистити. Проти нас йшли танки, САУ, дула на нас наставляли, а ми не розходились і продовжували стояти”, - згадує він події, що відбулись в кінці лютого - початку березня в Енергодарі. 

Ввечері 3 березня, коли ворог нахабно зайшов в місто, Олександр був вдома після робочої зміни. Техніку росіян бачив з вікна квартири, чув стрілянину. 

“З мого вікна видно АЕС. Я чув, як танки заходили, як стріляли. Коли вони заходили на ЗАЕС, кулі летіли. Я не міг навіть уявити, що таке можливо. Тим більше: все місто вийшло, але їм байдуже, вони почали буквально давити людей”, - говорить чоловік. 

Наступного дня після штурму АЕС він вийшов на роботу. Зізнається, що було страшно проходити повз прохідну. 

“На шевронах читали “росатом”, стояли чеченські, російські військові. Нас обшукували. Телефони тільки кнопкові можна було з собою брати. Зв'язку не було в місті, тільки на атомній - від Нікополя можна було “спіймати”. Інтернет вони вимкнули одразу, а потім з'явився російський, але він дуже поганої якості був і не можна було без VPN зайти ні в Ютуб, ні які сайти відкрити”, - додає Олександр. 

Питаю в нього, а чи дійсно в місті та на території самої станції ворог розмістив багато військової техніки. 

“Дуже багато… на атомній станції під переходами, в машзалі, стоять автоматики. Нам сказали, щоб ми навіть не дивитись в їх сторону, бо можуть вистрілити. Йдеш і не знаєш, куди буде постріл. Навколо міста та станції безліч окопів. Біля Сховища відпрацьованого ядерного палива заселились військові. Зробили там штаб, прапор вивісили, влітку ходили в капцях та трусах, ходили в жіночий душ, що на станції. Для них це як курорт. П’яту столову захопили та вигнали звідти всіх працівників, все блоками заклали. Там жили. По станції машини зі швидкістю 50 км і більше гасали, хоча це заборонено. Вони захопили машини, які були придбані для поліції”, - каже співрозмовник. 

Він також неодноразово чув, як окупанти влаштовують провокації та гатять по місту для картинки, що показували їх пропагандистські ЗМІ. 

“Вони стріляли в бік промзони і потім самі ж "відповідали". З села Дніпровка багато стріляли в бік Енергодара. Їхні ЗМІ говорили, що це Україна. А ми все це бачили на власні очі, чули “прильоти”, які були вже через 5 секунд після виходу. Ми чуємо і “вихід”, і “прильот”, - додає він. 

Одного разу чоловік спробував виїхати з міста. Але тоді на блокпосту він чесно сказав, що працює на атомній і хоче виїхати, аби просто купити продукти. На що почув у відповідь “ні”. 

Також Олександр розповів про свого знайомого таксиста на ім’я Руслан. 22 серпня його автомобіль було розстріляно майже впритул. На пасажирському сидінні тоді знаходився 26-річний працівник Запорізької АЕС Владислав Мітін 

Він отримав важкі поранення, його одразу госпіталізували до реанімації, але за кілька годин він помер. Водій таксі також загинув.

“В той день зранку і до обіду ми їздили вдвох з Русланом, потім він мав відвезти людину на дачу, запропонував мені поїхати з ним, але в мене вдома були справи і я вийшов з машини і пішов додому. Він поїхав, на моє місце сів інший хлопець і їх розстріляли”, - згадує Олександр і додає, що поховав друга у закритому гробу. 

Про Руслана він згадав не просто так. Як виявилось, окупанти звинуватили Олександра, Руслана та ще одного їхнього знайомого у створенні Озброєного злочинного угрупування. 

Додому до Сашка приходили з обшуками правоохоронці, що погодились співпрацювати з окупантами та військові з автоматами. Після чого обшуки були в його гаражі. 

“Там була граната, але дуже стара, вона вже була як молоток. Не згадаю, навіть, скільки їй років. Мене арештували. Гранату вилучили. Мені сказали, що я терорист і намагався зірвати проведення референдуму. Склали три протоколи: перший - за зрив “референдуму”, другий - за зберігання боєприпасів і третій - створення організованого злочинного угруповання. Мені 15 років хотіли дати. В райвідділку били мене, хотіли аби я бодай щось сказав, зізнався, що я винний. Тримали мене в підвалі. Питали яке майно в мене є і на кого воно оформлено. Погрожували вбити. Автомат у обличчя направляли. Наступного дня несподівано відпустили”, - розповів Олександр. 

Він до сих пір не знає, що стало причиною його звільнення. Він поділився з нами своїми припущеннями, але про них редакція не буде писати з міркувати безпеки чоловіка. 

Коли Олександр виходив з відділку, один з колаборантів сказав йому, що за ним повернуться, але затримувати вже не будуть, просто в’ють. Ці події відбулися після того, як було розстріляно Руслана. 

Олександр зрозумів, що треба виїхати з міста. Він взяв рюкзак із мінімумом речей. Вийшов до зупинки, де стояв евакуаційний автобус, що мав везти жінок та дітей до Запоріжжя. Місць в ньому вже не було, списки були складені заздалегідь. Проте йому вдалось вмовити водія. 

Дорогою до Василівки автобус кілька разів зупиняли окупанти, перевіряли людей, особливо прискіпливо - Олександра. Він вигадав легенду, яку вивчив та повторював кожному військовому. Останні - пропонували чоловіку співпрацю, стати до їх лав. Він дуже делікатно відмовлявся. 

На останньому (перед Василівкою) блокпосту військові написали на лобовому склі автобуса цифру один та знак питання. 

“Тобто на останньому блокпосту мене б зняли з автобуса… Це 100%. Ми з водієм швидко стерли той напис… Коли ми проїхали останній блокпост, я не можу навіть передати свої відчуття. Ми всі кричали “Україна”, потім зв'язок наш з’явився. Діти кричали, у всіх телефони дзеленчали, люди плакали від щастя. А водій говорив, що у Кам’янському нам також пощастило, бо минулого разу автобус з мінометів обстрілювали”, - каже Олександр. 

У Запоріжжі він працює волонтером в Червоному Хресті. Тут познайомився із жінкою - Оксаною, яка разом з сином виїхала з окупованого Бердянська. Між ним зав'язалися стосунки, нещодавно він зробив жінці пропозицію. 

“Я навіть і не думав, що зустріну тут кохання. Запоріжжя мені дуже подобається, але я на ЗАЕС 23 роки працював, в мене там все залишилось. Після звільнення Енергодара поїдемо туди і я там буду і далі працювати, будемо жити”, - додає Олександр. 

«БИТИ – ЦЕ В НИХ ЩЕ ЛЕГКЕ ПОКАРАННЯ»: ЯК ОКУПАНТИ КАТУЮТЬ МИРНИХ МЕШКАНЦІВ В ЕНЕРГОДАРІ

Мешканець міста Енергодар, що працював в органах місцевого самоврядування на умовах анонімності розказав 061 про життя в окупації, тортури та ситуацію на найбільшій атомній станції Європи – ЗАЕС.

Як Енергодар готувався зустрічати ворога. Чим жило місто до війни та у перші його дні

В моєму оточенні ніхто і уявити собі не міг, що 24 лютого настане повномасштабна війна в Україні. Я вранці прокинувся і зайшов в робочий чат і тоді вже дізнався, про масові вибухи по всій країні і повномасштабну війну. Дітей я відвів в школу та прийшов на роботу. Ми зробили штаб оборони міста та розпочали якусь рутину роботу. Зараз вже я розумію, що насправді міський голова мав з керівниками містоутворюючих підприємств виступити по телебачення і повідомити, що розпочалася війна і у зв’язку з цим проводимо евакуацію з міста за бажанням, особливо надати таку можливість сім’ям з дітьми. Ми повинні були усю нашу документацію погрузити в «Газель» та вивезти у Запоріжжя або далі на безпечні території. Я вважаю, що і Запорізька АЕС, Запорізька ТЕС, правоохоронні органи та військкомат усі мали це зробити. Також ми мали вивезти усе обладнання – комп’ютери, засоби зв’язку. Цього, на жаль, не було зроблено.

Водночас, в Енергодарі розпочала свою роботу самооборона міста. Більшість з них - це місцеві чоловіки-мисливці.  Вони перекривали в’їзди та перевіряли документи водіїв. Кожен тримав у руках ту зброю, що мав при собі – рушницю, гвинтівку та навіть сокиру.

Велика помилка була в тому, що влада міста не надала паролі доступу до відеокамер у Запоріжжя. Один з хлопців виявився зрадником – він мовчки перепрограмував систему і усі паролі знаходилися одноосібно в його руках. Більше ніхто не зміг зайти і стерти відео з обличчями тих людей, що стояли на блокпостах, виходили на мітинги. Саме по цим відео пізніше окупанти визначили кожного і катували.

Всі розумні люди розуміли, що ми не зможемо протидіяти російській армій, бо у місті немає ЗСУ. Так, у нас була Нацгвардія. Це було 40-60 людей.  Майже всі – це молодь, призовного віку по 18-19 років. Це ж діти по суті. Ми їх потім зібрали, поселили у лікарню і з першим коридором частина виїхала. Десь ще 20 людей залишилося, бо вони не мали паспортів. Я більшість з них бачив, коли у нас був останній обмін полоненими. 

Гуманітарна ситуація в Енергодарі: іжа, медикаменти, мародерство

В перші дні люди майже усе вигребли з полиць магазинів, продуктів неможливо було знайти. На третій день відкрили магазин «Алло» - за лічені хвилини все забрали. Готівки не було, аптеки працювали, проте усі найважливіші медикаменти були розкуплені, ввечері та вночі місто погружалося у темряву, російське ІПСО запустило історію з цими мітками і люди бігали в паніці.

Російські агенти знаходились в Енергодарі ще задовго до 24 лютого.  Точно відомо про декількох завербованих осіб, що їздили в Росію на заробітки, там їх вербували і вони «зливали» усі необхідні дані.  Коли вони [окупанти] заходили, то у них вже був так званий «паспорт міста» з інформацією про підприємців, активістів, політиків.

Потрохи люди самостійно виїжджали з міста. Були автобуси і можливість евакуювати дітей та жінок, але почали це робити, коли вже був захват міста. На виїзд колон робили списки людей, а потім він потрапив до рук росіян. Вони отримали інформацію про тих, хто покинув місто і вже розуміли, що його квартира чи будинок лишився вільним і пізніше звідти все вивозили.

Історії в медіа про те, що російська армія – це армія бомжів, це не вигадка, а правда. Я знаю, що вони виносили з квартир усе, увіть собі навіть консервацію позабирали.

У нас була будівля Управління капітального будівництва і окупанти там проживали якийсь час, доки наші його не розбомбили. Коли наші хлопці з атомної станції приїхали після забирати звідти речі, то вони розказували що ці військові навіть в туалет не ходили. Буряти не користувалися унітазами, а ходили до вуличної вбиральні. Тобто це не фейки, а реальність.

Про катування, тортури та репресії по відношенню до мирних мешканців

Коли окупанти тільки-но зайшли, вони не знали, що робити далі і кожного дня зв’язувалися з кураторами, щоб отримати команди на наступні етапи. Перші два місяці сильних репресії та насилля масово не було. Вони забирали з міста по одній-дві людині, містяни і не бачили це, а ось коли вже почали з будинків забирати людей пачками, то в Енергодарі стало небезпечно.

У них був такий головний Тимур, також Мурад [командир підрозділу Росгвардії] він ніби головний військовий. Був ще один такий Віктор Іванович головний серед ФСБ-шників, їх ще називають просто «фейсами». Знаю, що Мурад – це справжнє ім’я, про Тимура точно сказати не можу, я ось «Віктор Іванович» - це 100% позивний.

На початку російські військові брали активістів та вивозили їх до лісу, стріляли у них над вухом. Це були нібито такі профілактичні дії. Найстрашніше себе поводили ФСБ. Хлопців в Енергодарі просто «ламали». Могли принести нижню білизну дружини, покласти на стіл і сказати: «Ну, розповідай. А то бачиш, дагестанців – вони зараз поїдуть до твоєї дружини. І ти розказуєш про все, що знаєш і не знаєш. Коли хлопців током катують, то вони згадували навіть коли вперше почали дрочити. В таких складних обставинах, просто неможливо втриматися, люди намовляли на інших, лише б тебе більше не били та не принижували. Ну ось що значить «посадити на пляшку»? Всі сміються, що це ніби просто взяти пляшку та в задній прохід засунити. Але на пляшку з під-шампанського дріт намотують, потім вставляють в дупу і вона залишається там кровоточити.

В окупації я прожив недовго, але спілкувався з багатьма. Військові, що зовні схожі на кабардинців чи дагестанців казали, що даремно ви на нас женете, бо прийдуть росіяни і ви просто офігієте. І ось ці російські «фейси» і вчиняли ці усі звірства. Спочатку вони підключали електричний струм до ніг і він добиває до поясу, а потім підключали струм до рук, але найстрашніше, коли 110 вольт пропускають через мочки вух. Я знаю, що на якийсь час люди, що через це проходили втрачали зір і на день чи два сліпли, бо ось ці судини в очах вони збільшувались в рази. І ці кати казали: «Молодєц, но вдруг ти что-то прітаіл». В цей час вони могли набрати телефон дружини, яка піднімає слухавку і вимовляє твої ім’я, а ти не можеш нічого сказати, бо в тебе конвульсії через чергову порцію електричного струму. Бити – це в них ще легке покарання, могли відвести кудись в ліс і ти мав рити собі могилу, а тебе прикопували зі сміхом.  Я б ніколи не подумав, що усі ці історії, які я колись читав чи бачив в кіно, могли справді відбуватися тут, в Україні, в рідному місті.

У нас в поліції є камери 3x4, і в цих 12 квадратних метрах тримали від 10 до 16 чоловік. Всередині є манюсіньке віконце та два ліжка. Усі стоять. Біля туалету є баклажки з водою, бо люди там знаходилися місяцями без можливості якось скупатися. Також тримали людей в пожежній у підвалі, там просто підвал з піском. Люди там справляли нужду, просто як тварини – рили пісок і ходили в туалет, ніякого паперу, да навіть світла не було. Просто періодично били та про щось питали. Там були хлопці з числа «підсадних качок» вони розказували, що вони такі патріоти і втиралися в довіру. Все про що вони дізнавалися – хто де сховав зброю чи з ким спілкувався доповідали нагору. Заставляли вчити та співати гімн Росії, якщо десь ти там запнувся, то сильно били. Чому тижнями тримали? Для того, щоб зламати психологічно. Ми для них люди якогось третього сорту. Коли кажуть про «руський мир», то важливо розуміти, що вони взагалі не розбирають, хто ти є за національністю – росіянин, українець чи білорус. Ось тут і зараз ти живеш в Україні – все. Тебе потрібно вбити, зґвалтувати чи знищити морально.  Я знаю людей, що перенесли ці тортури, а потім хотіли вже самі на себе руки накласти – повіситись чи втопитися.

ФСБшнки коли з вами спілкуються, то вони вже заздалегідь знають відповіді на всі питання, що задають. Питають наприклад, чи маєте зброю? Ти кажеш: «ні». Вони дістаюсь список, де є ваш підпис про те, що ви брали зброю. І ти вже розумієш, що немає жодного сенсу брехати. Найбільше діставалося інформатором,  які знімали щось на відео, робили фото. Ось їх просто прибивають.

Я спілкувався з людиною, яку добре знаю з Малинівки, так ось там довгий час були буряти. Коли наші вже її відвоювали, то декількох військових російської армії вбили в церкві. Наші хлопці потім спілкувалися зі священником і просили про відпущення гріхів, так ось він сказав, що вони все правильно зробили, бо просто не знають про усе чорне, що вони там наробили. Коли мені розказували про це, я плакав.

Як вони дізнаються про активістів, інформаторів та людей з проукраїнськими поглядами? Дуже просто. По-перше, це завербовані агенти, потім дуже багато людей пішли на співпрацю. Когось силою змушували здати тих, у кого є зброя чи гроші. Як пізніше стало відомо, що людину досить легко перетворити елементарно на тварину. Був випадок, що немолодий чоловік подзвонив брату своєї дружини, а той працював десь у Москві в фсб. Чоловік йому промовляє, що він козел, а його країна та армія підло напала на Україну і чинить безчинства. Той зв’язується з «фейсами» на місцях і просить, щоб його родича не били, а все доступно роз’яснили. Вони його садять на два місяці в карцер.  Він вийшов звідти весь «чорний», бо бачив як били до смерті людей в камерах, як знущалися та катували знайомих.

Коли у фільмах показують про катування і мужніх людей, то в реальності все це не завжди так. Я спілкувався з багатьма людьми, і всі мені казали одне: неважливо коли тебе «поламають» через день чи через два, це все питання часу. Іноді навіть бити непотрібно, вони допитуються про твоїх рідних і шантажують, що зґвалтують доньку. Був такий випадок, що до поліції привезли пару – чоловіка та дружину, нібито за те, що вони щось знімали на вулиці біля мерії. Чоловіка відправили до спільної камери з моїм знайомим, а жінку всю ніч били у сусідній камері. Мій знайомий тоді вперше почув, як люди кричать, як вовки. Ось цей чоловік ліз на стіну і дико кричав в той час, як його жінка голосила від болю. Охоронці приходили і били його, потім все повторювалося знову.  В усіх в ту ніч волосся дибом встало і це насправді жахливо.  Росіяни страшніше за фашистів зі своїми концтаборами, бо фашисти цього не заперечували, а вони брешуть про що прийшли з миром та когось «звільняють».

Якщо до 24 лютого, більшість людей вірили в церкву, то коли УПЦ перейшли на сторону ворога, хоч і неофіційно, ця віра зникла.  Представники церкви жодного разу не прийшли до хлопців в катівню, хоча мали таку можливість.  А в цей час люди в камерах вночі читали біблію, бо там лише боже слово й рятує.

Найжорсткіші тортури розпочалися після того, як призначеного окупантами так званого «мера» Шевчика підірвали. Після цього посилилися репресії щодо працівників атомної станції.

Робота атомної станції та її колективу в окупації

Важливо розуміти, хто такі ці працівники атомної станції.  Переважно, це представники інтелігенції, вони довго та наполегливо навчаються, щоб стати начальником блоку або провідним інженером управління реактором. В чому ще є складність цієї професії, ну поїхав ти з Енергодару і немає атомних станцій, то де тобі працювати? Якщо ти слюсар чи сантехник, то ти у будь якому місті можеш працювати. А з атомниками в Україні не так, є лише 4 міста, де можна працевлаштуватися.

Раніше, як вважали, що якщо колись і розпочнеться війна, то ніяких бойових дій не буде в Енергодарі, бо там же є найбільша в Європі атомна станція. Коли розпочався штурм ЗАЕС, то усі були в шоці. Бо російські військові неадекватні, вони просто кончені, ніхто і припустити не міг, що буде відбуватися далі. Для них є наказ і більше нічого.

Коли російська армія ще наближалася до міста, в перші два рази були так звані перемовини. Майже всі містяни вийшли на вулицю. Вони тоді казали, дайте ми просто зайдемо, повісимо свій прапор, сфоткаємось, відправимо куди треба і все. В другий раз, вони просили заїхати та стати десь поряд атомною станцією. Казали, що вони залишаться там, а місто зможе жити собі спокійно, як і до цього. Вони отримали відмову і втретє вони вже на танках штурмували місто. На блокпосту загинув один хлопець, що просто їхав на автомобілі, просто не в той час та не в тому місті. Його вбила куля. Потім вони поїхали на атомну станцію. Казали, що ніби була домовленість, що ЗАЕС і так здадуть, бо Нацгвардія не може воювати проти військових, а спецназ може воювати лише проти терористів. Тим не менш, наші хлопці підбили там неподалік від першої прохідної танк і тоді вони вже почали стріляти повсюди. Начальник зміни станції кричав у гучномовець: «Зупиніть вогонь». Він голосив так години дві, поки не втратив голос. Вони зайшли на станцію, роззброїли і поклали всіх на підлогу.

Цей Мурад питався, хто підбив його танк. Двоє хлопців вийшли і він сказав, що для підняття бойового духу мав би їх розстріляти, але залишив живими. Вони зайняли весь периметр станції, поставили своїх військових.

Якщо їм хтось потрібен, то вони блокують його пропуск, а потім забирають одразу на прохідній. Запровадили нові правила: на станцію можна було проходити лише з кнопковими телефонами, що не мають камер, а потім взагалі заборонили будь-який зв’язок. Гайки закручували поступово – заборонили ходити до лісу, парку та взагалі будь-куди, де є російські військові.

Окупанти справді розміщали військову техніку в машинній залі ЗАЕС. Якщо наші засікали їх техніку в селах поруч та били по ним, то у відповідь вони ставили міномети і били вже безпосередньо по місту, щоб звинувачувати ЗСУ. По звуку наші люди можуть сказати, чи то був «прильот» чи «вихід», але це все робиться, щоб підживлювати пропагандистську машину.

Містяни та атомники всі з нетерпінням чекали на приїзд місії МАГАТЕ на початку вересня. Люди були впевнені, що після цього росіяни мають залишити станцію. В день візиту Гросі його огородили від працівників, аби ніхто з простих робочих не міг до нього підійти. Да і люди, що мали там сім’ї боялися виходити і казати правду.

Як окупанти обирали ставлеників на керівні посади

Вони приїхали до міськради і сказали, що ви собі працюйте, ми не будемо заважати. Сказали вони це лише тому, що на той час ще не знали, що робити далі. Такий люфт був десь три тижні, поки не призначили так званим «головою» Андрія Шевчика.  На мою особисту думку, вибір пав на Шевчика, бо у нього були два товариші і я певний, що вони були завербовані. Один з них був завербований ще дуже давно і саме він його підвів. Коли російські військові, ще кружляли біля міста, між ними були вже певні домовленості.  Ставка була на те, що Київ візьмуть в перші дні, керівники на місцях самі все «здадуть», а вже потім не проблема поставити «своїх».

В той час коли містом «рулив» Шевчик, навіть люди, що були лояльні до Росії, швидко зрозуміли, що вона з собою несе. Місто Енергодар єдине, де змінилося одразу чотири гауляйтери.  Якщо чесно, то у нас таких топових колаборантів на усе місто десь 15-20, це в десятки разів менше, ніж в тому ж Мелітополі. Яким би Енергодар не був проросійським, то там небагато зрадників серед місцевого населення. Співпрацювати з окупантами пішли переважно ті, що завжди були на останніх місцях в політиці, бізнесі, всюди. Це просто фріки, що захотіли відчути себе королями, а чи надовго це … Взяти хоча б Шевчика, після того як його «підірвали», він живе десь в Росії варений без грошей і якихось амбіцій.

Чим живе Енергодар зараз?

Виїхали зараз більше 50% населення. Там за статистикою проживало щось близько 50 тисяч людей, а зараз близько 10-15 тисяч. Я це знаю, бо є «Тепловодоканали» і вони бачать кількість споживання води в місті. Зараз немає гарячої води, люди менше миють посуд, перуть речі і каналізаційні труби не прочищаються кип’ятком та миючими засобами, відповідно вони забиваються. Сантехніки, аби нічого не робити, вони відкривають і все це стікає в підвалах. У місті через це стоїть неприємний запах.

З міста виїхали багато лікарів.  Хороші спеціалісти поїхали, окупанти прислали своїх трьох дагестанців. Вони почали чіплятися до медсестер, ті пожалілися, а їм на це порекомендували «зробити так, аби вас не ґвалтували».

Енергодар не саме зручне місто для окупантів. Тут кожен другий з вищою освітою, у місті будинки ОСМД, що прив’язані до «ПриватБанку» і їм важко це все переналаштувати. Їм потрібні люди з мізками, а вони не захотіли обслуговувати росіян. У них ця ялинка не склалася, вони відчувають, що їм тут не раді. Коли кажуть, що «Росія тут назавжди», то це брехня. Вони ж все вивозять з міста – машини, телефони, техніку, зерно.

Щодо безпекової складової, то було таке, що вони ставили свої міномети на дахи житлових будинків і обстрілювали так Правий берег рандомно. Роблять це вони саме вночі, прекрасно розуміючи, що люди в Нікополі та Марганці сплять. Вони стріляють і по атомній станції, розуміючи що ця міна не принесе суттєвої шкоди. Я думаю, що це робиться, щоб посіяти серед тих небагатьох людей, що залишилося думку, що ЗСУ погане, щоб можна були їх використовувати у власних цілях. А також щоб натиснути на світову спільноту.

У мене є така надія, що до Нового року ми будемо вдома. Не прямо вже в своїх квартирах, але вони відійдуть з Енергодару і наша армія зайде в місто. Але нам потрібно пам’ятати, що наш сусід небезпечний - вони можуть сісти, залізати рани, зробити роботу над помилками і піти далі. Ми маємо бути до цього готові.