Летіти “між кулями” та бачити обличчя ворога: про що розповідають пілоти, які воюють на Запорізькому напрямку

Він мріяв про небо з самого дитинства. Планував стати льотчиком ще зі шкільних років, бо вже тоді був закоханий в авіацію. Цивільну. Щоб пілоти були у білих сорочках та костюмах, мріяв про різні перевезення. Але замість сорочки та синього костюма 45-річний Олексій носить "піксель", бо є пілотом Мі-8 та боронить країну у складі 11-ої окремої бригади армійської авіації "Херсон".

Пілоти дуже забобонні і тому ніколи не фотографуються перед бойовим вильотом, але журналісти завітали до авіаторів на "роботу", коли вони мали здійснити навчальні польоти. Говорять, що вдосконалювати свої навички треба навіть тим, хто має чималий бойовий досвід.

На початку розмови Олексій згадав, як ще малюком з батьком приходив на аеродром і як вперше в житті сів в кабіну саме Мі-8.

"Знаю цей тип техніки. Але керувати вертольотом, це як їздити на машині - у кожної свої особливості", - розповідає та додає, що "сталеві птахи" для пілотів ніби живі.

Він лагідно називає свою "вісімку" - "Ластівка", гладить її та перед кожним завданням просить, аби вона не підвела, а потім - обов'язково дякує.

В професії Олексій з 20 січня 1999 року (чверть століття). Після закінчення льотного коледжу пішов до армії, де власне і став військовим пілотом.

"А на якій техніці хотіли б літати? Західні країни обіцяють передати…”" - не встигаю договорити, як Олексій починає розповідати.

"Хай ворог дізнається про те, що в нас є гарне озброєння та гарна техніка тоді, коли він відчує те все на собі, коли воно буде по ньому працювати", - говорить.

Повномасштабна війна застала його у Херсоні. Підрозділ був у своїй частині та прокинувся "по тривозі". Лічені хвилини на збори, а потім вибухи…. Російська армія скерувала на частину свої "Калібри". Олексій нарахував тоді чотири "прильота". Ракети розірвались на аеродромі.

"Адреналін шкалив. Все було на автоматі: взяти зброю, амуніцію, карти, гаджети - ти маєш бути готовий до вильоту", - розповідає.

Вже через деякий час військові на власні очі бачили ворожі вертольоти, які гатили по Херсону, а колони росіян виїжджали на трасу Херсон-Миколаїв.

"Дуже тяжко було родину переконати сісти в машину і виїхати. До цивільних не доходило якось, а багато хто, не розумів, що відбувається. Люди думали, що навчання чи щось таке", - каже пілот.

Гелікоптери є частиною Сухопутних військ та з 2014 року виконують різні завдання на фронті.

"Кожен виліт може бути в один бік. Ми всі це розуміємо. Як говорять: та куля, яка буде для тебе, ти її не почуєш. Але ми всі думки намагаємось відкидати", - говорить Олексій.

Під час розмови запитали, якою знищеною ціллю ворога пишається. Він каже:

"Є такий вислів: у самурая немає мети, у самурая є шлях. Так само і у нас: немає цілі, є виконане завдання. Я пам'ятаю всі свої бойові завдання".

Він пригадав як виконував завдання із висадки спецпризначенців поблизу острова Зміїний. Тоді один українських військових отримав важке поранення. Олексій почув про це по рації, коли вже був на іншому майданчику. Разом з побратимом вони прийняли рішення повернутись аби евакуювати пораненого бійця та доставити його в лікарню. Говорить, що тоді летіли "між кулями".

"Забрали Богданчика і полетіли на Одесу… Лікарі сказали, що вчасно", - згадав Олексій.

Він не знає, скількох побратимів врятував за час війни. Говорить, що ніколи не рахував і не думав про це. Але пам'ятає всіх. Ці випадки йому морально важко згадувати. В голосі відчувається тремтіння та очі починають блищати.

Олексій каже, що була така ситуація, коли треба було вилетіти на пошук збитого росіянами Мі-14. З шести членів екіпажу вдалось вижити лише одному. Цього одного і треба було знайти і евакуювати. Олексій розповідає, що бачили тіла загиблих, хотіли їх забрати, але ворог не дав. По рації передали, що треба швидко вшиватись з місця, бо на них вже полював винищувач ворога.

Речник бригади на ім'я Кирило додає, що пілоти виконують нині дуже ризиковані завдання. Але для того аби працювати більш ефективніше, необхідно мати сучасну зброю та вертольоти.

"На нашому шевроні написано: "ми там - де потрібні". І ми зазвичай знаходимось там, де потрібні", - говорять пілоти.

Кирило додає, що екіпажі нині літають на малих висотах і навіть бачать обличчя ворожих солдат.

Говорячи про завдання, він розповів, як йому доводилось висадити групу спецпризначенців в оточений Маріуполь. Він розумів, що там не буде дружніх підрозділів, які зможуть прикрити чи допомогти.

“Морально, психологічно тяжко, але ти ж маєш розуміти, що ти військовий. Всі люди, всі бояться і всі не хочуть помирати”, - каже він.

Він родом з Луганської області, його домівка вже майже 10 років, як окупована.

Авіатори зізнаються, що мріють про польоти над вільною Україною.

 “Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”