Більше не потрібно носити дітей в укриття на руках. Це переселенка, яка відкрила підземний центр розвитку в Миколаєві

Раніше тут був магазин одягу, а зараз місце схоже на картинку з казки — посеред кімнати стоїть величезна ялинка, на якій блимають іграшки та гірлянди, а довкола розставлені кольорові столи та стільці й розкидані дитячі іграшки. Діти спішать обійняти Сніжану Василенко — жінку, яка створила для них цей сучасний центр розвитку.

Для ШоТам Сніжана розповіла, як на честь доньки відкрила простір для дітей в укритті, який є першим підземним у Миколаєві.

Пішла на першу роботу виховательки, бо дуже хотіла поспати

Я родом з Таврійська, що на Херсонщині. У мене сім'я педагогів: мама все життя працює в садку, батько — майстер виробничого навчання в училищі, там же працювали дідусь і хрещений.

Маю освіту виховательки-логопедині та вчительки початкових класів. У цій сфері працюю вже десять років. Хоч ніколи не хотіла пов'язувати своє життя з педагогікою, батьки мене переконували, що це дуже потрібна робота. У вихователів маленька зарплата й велика відповідальність, тому їх дійсно завжди не вистачає.

Сніжана не мріяла бути педагогинею, але все своє життя працює з дітьми. Фото з соцмереж Сніжани Василенко

Якось вранці мама прийшла до мене в кімнату й укотре попросила, аби я пішла працювати до неї в садок. Я дуже хотіла поспати, а навчання починалося пізніше, тому я погодилась лише для того, щоб вона перестала до мене приходити й будити. Так у свої 18 років я пішла працювати вихователькою в садок і паралельно навчалася в Херсонському педагогічному університеті.

Зараз у мене вже інше ставлення — я дуже люблю цю справу й розумію, що працювати з дітьми — це точно моє.

Працювала в державному садку, але хотіла створити власний

Ще від початку роботи в державному садку у Таврійську в 2014 році, я почала думати про власний центр для дітей. Бо люблю гратися та проводити час із ними, але просто ненавиджу сидіти за горою паперів. А ще на цій роботі не можна робити все, чого хочеться — є державні стандарти, яких треба дотримуватись. Хоч у державних садочках гарна система навчання, але занадто багато рамок і бюрократії.

Ми з мамою все частіше почали говорити про власний дитячий центр. За два тижні до повномасштабного російського вторгнення вирішили орендувати приміщення, проте чомусь угода зірвалася — виявилося, що це було недаремно.

Сніжана Василенко з чоловіком і донькою в Таврійську. Фото надала Сніжана

За два дні до вторгнення ми з чоловіком купили власний будинок. Після цього чоловік поїхав у відрядження до Херсона, а я залишилася вдома сама з маленькою донечкою. Тоді й почула в новинах, що російський президент визнає незаконно проголошені днр​ та лнр​, тож одразу зібрала документи, необхідні речі для себе й дитини та склала їх у спальні.

Врятував підвал, який облаштувала бабуся-переселенка

24 лютого о 4:18 ми почули сильний вибух. Я накрила собою дитину, глянула на час і почала телефонувати рідним. Батьки мене переконували, що це вибухнула заправка, а чоловік у Херсоні почув вибухи пізніше.

Мене та сусідку з її маленькою дитиною забрав додому мій тато. Згодом до нас приїхав чоловік, і тоді ми разом перебралися в інший будинок, де колись жила моя бабуся.

Вона була родом з Луганщини, яку вимушено залишила у 2014 році, тому в підвалі свого нового житла облаштувала справжнє укриття — там було ліжко, багато свічок та все необхідне, аби ховатися під час обстрілів. Ми ніколи не розуміли, навіщо вона це робить, а в той ранок довго згадували бабусю.

Іноді по місту прилітало навіть до сигналу тривоги

Наш будинок був розташований неподалік від траси на Генічеськ, тому вже о 10:30 ми зустріли колону перших танків. В окупації прожили понад місяць, постійно хвилюючись за дитину, а вже 12 квітня виїхали до Івано-Франківська через роботу чоловіка.

Наступного року в моєму житті було багато поїздок. Батьки також переїхали до Івано-Франківська, а чоловіка запросили працювати в Одесу, а згодом до Миколаєва. Саме це місто з квітня 2023 року стало нашим новим домом.

Коли ми приїхали, воно було дуже порожнім. У мене маленька дитина на руках, проте декрет уже закінчувався, а ще я дуже відчувала, що донька потребувала спілкування з однолітками.

Сніжана з донькою Теоною. Фото надала Сніжана Василенко

Тоді в місті відкрили новий приватний садок, куди я записала свою Теону, а наступного ж дня мене запросили працювати там вихователькою.

Садок розташовувався на третьому поверсі, тому було дуже страшно під час повітряних тривог, адже це велика відповідальність за дітей. Вихованців в укриття треба було нести на руках, та й воно було не дуже добре обладнане. Іноді по місту прилітало навіть до сигналу тривоги, тому я часто стресувала.

Згодом ми посперечалися з керівництвом садка, тому я вирішила звільнитися й забрала звідти доньку — це було у вересні. Я прийшла додому й сказала чоловіку, що хочу нарешті спробувати створити власний центр для дітей.

Приміщення знайшло нас саме

Ми просто гуляли з чоловіком містом, і на центральній вулиці побачили напис «Підвальне приміщення в оренду». Коли я стала на порозі й мені ввімкнули світло, я зрозуміла, що це воно: білі стіни, великий простір, не сиро, а головне — в укритті, тому дітей не треба буде нікуди переводити під час тривог.

Сучасний вигляд дитячого центру Сніжани Василенко. Фото: ШоТам

Раніше тут був магазин одягу, тому була витяжка, запасний вихід, гарне освітлення й товсті стіни. Господарі виявилися чудовими людьми з золотими руками та з усім нам допомогли, а також зробили велику знижку на оренду. Ми почали робити ремонт, а не мали навіть молотка та викрутки.

Сніжана Василенко з донькою Теоною на відкритті власного центру. Фото надала Сніжана

Спершу працювали з чоловіком, а згодом приєдналися мої батьки, бабуся та дідусь. Ми закупили іграшки, меблі, постелили килимки. Уже за кілька тижнів влаштували відкриття нашого дитячого центру «Тото». Назвали його на честь доньки Теони, яку так від її народження називає моя мама.

Я шукала людей, які допомагали з рекламою, а також досвідчених вихователів. Чоловік гарно малює, тому на стіні робив великий малюнок — завершував його вночі перед відкриттям.

Вихователі проводять розвивальні заняття в дитячому центрі. Фото з соцмереж закладу

1 жовтня до нас прийшли 15 діток з батьками — переважно з моєї колишньої роботи. Вони вирішили працювати саме зі мною і також хотіли безпеки для дітей. Ми весело пограли з дітками, а після обіду повернулися додому й утомлені просто лягли спати.

Вихователі не перевантажені паперовою роботою

Зараз я працюю адміністраторкою свого дитячого центру і переважно адаптовую нових діток. Стараюсь дотримуватися стандартів, але й враховую індивідуальний підхід. Наприклад, якщо дитині комфортніше, коли її мама спочатку довше поряд, то я дозволяю їй бути присутньою, щоб дитина відчувала довіру.

​Сніжана Василенко на своєму робочому місці. Фото: ШоТам

Заняття вже проводять двоє вихователів і помічник, які мають понад 15 років досвіду. Проте я налаштувала їх на те, щоб вони відходили від писанини та більше насолоджувалися роботою.

У нашому центрі діти вивчають англійську, працюють з психологом і логопедом, готуються до школи та відвідують творчі заняття. Але найголовніше — граються й спілкуються в безпечному просторі.

Я вважаю, що коли вихователь усміхнений, залюбки йде на роботу та має гарний настрій, то діти це відчувають. Тому я намагаюся до своїх вихователів ставитися так, як би хотіла, аби в дитинстві ставилися до мене.

Впевнена, що в моєму центрі діти в безпеці

До кожного свята в центрі я готуюся сама, бо мені це дуже подобається. На минулих вихідних прикрасила приміщення до Нового року й дуже раділа, коли бачила емоції дітей і їхніх батьків — ми всі ніби потрапили в казку.

Маленькі відвідувачі дитячого центру на перерві між заняттями. Фото: ШоТам

Хтось у соцмережах мені написав, що не на часі святкувати й обирати новорічні прикраси. Але ж я працюю з дітьми, а вони не винні, що живуть під час війни. У багатьох з них батьки воюють чи волонтерять, тому це й наш спосіб їм віддячити. Батьки, які приходять до нас на свята, радіють за своїх дітей та відволікаються від рутини. Це дуже мотивує, і тоді я розумію, що на своєму місці.

Моє перше бажання, через яке я створила центр, здійснилося: моя Теона почувається тут як удома. Як і всі дітки, вона іноді хоче туди йти, а іноді ні, але це точно «дитина садочка», адже ще маленькою щодня зі мною туди приходила.

Сніжана Василенко з донькою та іншими вихованцями власного дитячого центру. Фото надала Сніжана

Пишаюся тим, як я виросла за цей рік — з маленької дівчинки-виховательки до підприємиці, яка вже готова ділитися власним досвідом. Я дуже вболіваю за це місце, стараюся зробити тут усе якнайкраще, бо це важлива частина мого життя. І я менше хвилююся, коли дитина там, ніж коли вдома, бо впевнена, що в моєму центрі діти в безпеці.