Від Махна до «кіборга» Зайцева: у Запоріжжі відкрили виставку про те, як війни змінювали українців, - ФОТО

У великій залі Запорізького обласного музею імені Якова Новицького серед фотографій, документів та історій людей висить портрет Тараса Шевченка. На перший погляд чи не найбільш звичний образ української культури. Але цей портрет привезли з Оріхова. Він висів у місцевому будинку культури, зруйнованому російськими обстрілами, і вцілів серед руїн. У 2024 році його виніс звідти керівник місцевої поліції Євген Шепель.

Цей експонат завершує мандрівку виставкою «Війна як фабрика націєтворення: 1918 / 1944 / 2025», яка відкрилася 20 серпня у Запоріжжі. Її автори пропонують пройти понад сто років історії Олександрівська-Запоріжжя і подивитися на три великі війни через людей, які жили тут, робили власний вибір, воювали, зберігали культуру, фіксували події або допомагали іншим.

П’ять етапів однієї «фабрики» 

Посеред круглої музейної зали стоїть велика темна конструкція, схожа водночас на заводський механізм і лабіринт. Відвідувача проводять не просто хронологією від 1918-го до 2025 року, а п’ятьма етапами умовної «фабрики» національної трансформації.

Спочатку «Конвеєр», де різні людські історії та історичні процеси складаються в довгу лінію формування ідентичності. Далі «Руйнація», нульова точка з репресіями, війнами, втратами та спробами знищити українське. Після неї - «Відродження», а потім «Консолідація», де окремі досвіди поступово складаються у відчуття спільності. Останній етап - «Всередині». Тут відвідувач уже залишається не з черговою біографією, а з питаннями до самого себе.

Один з авторів проєкту Михайло Мордовськой розказує, що при підготовці вирішили показати війну не тільки як трагедію, а й дослідити зміни, які вона запускає всередині суспільства.

“Ми хотіли показати війну не лише з трагічної сторони, хоча беззаперечно це велика трагедія для кожного, хто в цій війні опинився. Для нас важливо було показати ті процеси, які відбуваються у суспільстві через війну - це консолідація, національний сплеск. Це важливі процеси для націєтворення та державтворення. Ми хотіли показати, як під час війни і після неї відбуваються трансформації у суспільстві, які призводять до національного підйому”, - говорить він.

Саме тому тут поруч опинилися 1918-й, 1944-й та 2025-й. Історики зазначають, що у різні часи війни ставили перед людьми схожі питання: за що вони готові боротися, з якою землею себе пов'язують і ким зрештою себе вважають. Війна загострює пошук власного коріння та історії родини.

“Ми хотіли зафіксувати ці зміни і показати, що те саме, що відбувалося колись, відбувається й зараз. І нам потрібно бути готовими до тих викликів, що стояли перед суспільством тоді і вони будуть в результаті цієї війни. Принаймні якісь перші дзвіночки можемо мати. Головна зміна сьогодення - те, що суспільство почало звертати увагу на історію та пошуки ідентичності, тобто почали себе асоціювати з певними територіями”, - пояснює Михайло Мордовськой

Водночас автори проєкту поставили перед собою ще одне складне питання: чи можна перетворювати на музейну експозицію те, що для самих відвідувачів ще не стало історією. Російсько-українська війна триває, а її герої стоять у цій самій залі поруч зі своїми фотографіями.

“Загалом концепт проєкту полягає в тому, як говорити про війну під час війни. Чи потрібно взагалі говорити про неї, експонувати в музеї, коли вона триває? Чи можна говорити про історичну подію, яка ще не завершена, виносити її в експозиційні зали, видавати монографії? Наш проєкт показує, що це потрібно робити. Бо якщо не виносити уроки під час самих подій, це якраз може закінчуватися трагедією”, - говорить співавтор виставки Сергій Білівненко.

Перший історичний етап автори починають із розпаду імперій та Української революції. Тут поруч Гаврило Гордієнко, Кость Гуслистий  і Нестор Махно, історії Олександрівської «Просвіти», перші українські гривні та фотографія освячення хреста на Хортиці за участі січових стрільців і війська УНР. Організатори наголошують: це відбувалося ще навесні 1918 року до Акта Злуки. Згодом сама назва Олександрівська змінилася на Запоріжжя: мешканці краю дедалі більше пов'язували себе із запорозькою та українською традицією.

Наступний блок веде через радянські репресії та Другу світову. Тут можно побачити історії історика підпільниці Майї Самсики, сотник УПА Мирослава Симчича та Миколи Киценка, який уже в радянські часи повертав Хортиці значення одного із символів української історії.

Та найдивніше відчуття виникає біля третього етапу. Людей із фотографій тут уже не обов'язково шукати в архівах - двоє з них прийшли на відкриття виставки.

“Учасників цих подій не сотні, а мільйони. Ми намагалися поєднати людей, які мали величезний вплив на долю міста і країни, і тих, хто власним вибором підтвердив свою національну приналежність, свою участь у націєтворенні. Водночас для нас було важливо не перетворити виставку лише на меморіал. Тому ми говоримо і про наших сучасників, які зараз поруч із нами і можуть самі розповісти про свій шлях націєтворення”, пояснює Сергій Білівненко. 

Люди зі стендів, яких ще можна зустріти поруч 

Біля сучасної частини експозиції дистанція між музейною історією та сьогоденням раптом зникає. Двоє людей, чиї великі портрети надруковані на стендах, цього дня стоять у тій самій залі. Кримчанка Ірина Півень взагалі не знала, що побачить себе на стенді. На захід її запросили як звичайну учасницю проєкту. Раніше дослідники записали з нею понад двогодинне інтерв'ю про родину, історія якої пройшла через Першу світову, Голодомор, Другу світову і нинішню війну.

Для самої Ірини збройна агресія РФ почалася у 2014 році з окупації рідного Криму. Після повномасштабного вторгнення вона допомагала організовувати у Запоріжжі центр для переселенців із Бердянського району. А однією з найбільших втрат своєї родини називає фотографії, які залишилися на окупованих територіях. Навіть ті світлини, які люди намагалися передати, доводилося перебирати, адже фото у вишиванці чи з патріотичного заходу могло поставити людину під загрозу.

“Частіше треба розмовляти з дітьми й онуками, розповідати історію своєї родини. Любов до рідної землі не може бути нав'язана. Вона починається з любові до свого села, своєї родини, своїх близьких. Якщо є що захищати, якщо є за що боротися, то буде перемога”, - говорить Ірина.

Поруч можна побачити постать фотокореспондента “Укрінформа” у Запоріжжі  Дмитра Смольєнко. Його світлини війни вже сьогодні стають документами епохи, за якими її колись вивчатимуть історики. Але на виставці Смольєнко опинився не лише як людина за камерою. Він сам говорить про зміни, які відбулися з ним за ці роки:

“Моя робота - фіксувати сьогодення своєю візуальною мовою. Мені як журналісту в професійному плані пощастило бути свідком того, що зараз відбувається. Ми бачимо, як наш багатовіковий ворог, Російська імперія, зазнає краху. І саме Україна ламає їй шию. Я це фіксую, спостерігаю і в мене мурашки по шкірі від героїзму українського народу і від того, що я своєю роботою теж до цього причетний. Я на своєму прикладі відчуваю, що стаю українцем. За походженням я росіянин. Мені насправді пощастило, що мама вивезла мене з “мордору”, коли мені було три роки. Ми оселилися на березі Каховського водосховища, і я зростав у прекрасному місті. Зараз я ідентифікую себе як українець. Головний урок, який має винести наша нація - змінитися і стати єдиним цілим. Головне не сваритися всередині. Якщо ми самі з собою будемо в мирі, то станемо непереможними ”, - говорить Дмитро Смольєнко 

Неподалік від його портрета - стенд з постаттю В’ячеслава Зайцева - захисника, легендарного “кіборга”, історика та співробітника «Хортиці», депутата Запорізької міськради. У 2014 році він пішов добровольцем на фронт, воював у Донецькому аеропорту, а після початку повномасштабного вторгнення знову став до лав ЗСУ. 5 жовтня 2022 року Зайцев загинув, захищаючи Україну..

Автор виставки Сергій Білівненко звертає увагу на ще одну деталь його біографії: Зайцев не приховував свого російського етнічного походження, однак свідомо обрав українську національну ідентичність. Працюючи на Хортиці, він розвивав проєкти, пов'язані з козацькою історією, а на війні взяв позивний «Хортиця».

Смольєнко, який знав його особисто, біля цього стенда зізнається, що досі не розуміє, чому автори виставки поставили його самого поруч із Зайцевим.

“Я на нього при житті дивився, коли ми спілкувалися по роботі, і я ним так захоплювався. Це такий приклад для всіх нас. Нам так пощастило, що у нас є такий земляк”, - говорить він.

Після всіх етапів відвідувач заходить усередину чорної конструкції. Там уже немає чергової історичної постаті, яка дасть готову відповідь. На екрані з'являються питання про власну ідентичність, пам'ять і місце людини в цих процесах.