Запорізький військовий госпіталь: історії медиків та поранених бійців, - ФОТОРЕПОРТАЖ

Запорізькій військовий госпіталь сьогодні можна назвати головним медичним закладом не лише міста, а й, мабуть, всього сходу країни. Тут приймають поранених, як кажуть військові, з “передка”. Всіх, хто отримав поранення в зоні бойових дій, везуть саме сюди. Медики проводять сортування, надають медичну допомогу і потім далі розподіляють бійців по цивільних лікарнях. 

З командиром Запорізького військового госпіталя, підполковником медичної служби ЗСУ Віктором Писанко зустрічаємось в його робочому кабінеті. Говоримо швидко, по суті і далі він дає “зелене світло” на зйомку в госпіталі, спілкування з медиками та нашими військовими. 

Кореспонденти 061 побували в госпіталі. Далі - дивіться в нашому репортажі. 

“Через госпіталь пройшло близько 500 поранених (з 24 лютого - авт). Ми стабілізуємо, оперативне втручання, а потім розсовуємо по цивільному сектору. Ми оперуємо всіх, бо бойова травма по своїй специфіці відрізняється. Наші хірурги оперують всіх”, - говорить Писанко. 

“А чи були “двохсоті?”, - питаю. 

“В нас є один 200-й, прийшов в стані клінічної смерті, реанімували два рази, але … травма була несумісна з життям”, - каже він. 

Мова йде про рятувальника, який загинув внаслідок ракетного удару, який ворожа армія  нанесла по околицях Запоріжжя 18 березня. 

Писанко також говорить, що “орки” стріляють по військовим, цивільним, обстрілюють “швидкі”, а також стріляють в спину людям, які їдуть “зеленим коридором”. 

“Щоб люди боялися виходити, заганяють їх в росію”, - впевнений він. 

З перших днів війни госпіталю допомагають волонтери. Купують, у тому числі і медичне обладнання. Наразі тут потрібні апарати зовнішньої фіксації, джгути, аптечки, ваксистеми. 

Далі знайомимось з медиками. Перший наш співрозмовник - працівник збройних сил України, лікар ортопед-травматолог, ординатор хірургічного відділення Фават Алі-Шах. Медик і в мирний час також працюю у військовому госпіталі, на цій самій посаді, але з початком війни - роботи стало значно більше. 

“Стільки операцій, стільки хворих, як було за весь цей час, я навіть і не згадаю. Такого ніколи не було. І таких травм, і таких поранених. Взагалі все воно майже нове. В мирний час дуже рідко можна було зустріти якесь вогнепальне поранення і дуже часто це були пацієнти, які з власної необережності отримували легкі вогнепальні поранення, а от так щоб з поля бою привозили, а там вже як лотерея: ніхто не знає, що ти побачиш. Таке звісно тільки під час війни. Але Слава Богу ми готові були, тому і протоколи знали, і знали як лікувати цих пацієнтів”, - починає розмову лікар. 

“Чи важко було морально на все це налаштуватись?”

“На початку було важко. Зараз вже є прийняття тієї ситуації, що склалася. Вже не має такого мандражу чи коли руки трусяться. Шкода, але ми вже прийняли цю реальність. Вже це сприймається… наче так і повинно бути. 

Лікар працює у госпіталі 24/7. Згадує, що 24 лютого в нього був день народження. 

"Привітали" мене і з того часу я ночую тут і весь час знаходжусь тут. Додому інколи виїжджаю на 2-3 години. Це рандом,  на початку війни могли і вночі привозили і о другій, і о 3-й годині ночі…. хто знає, що в голові у нашого ворогу. Раптом якийсь агресивний наступ і треба аби всі були на місцях: і хірурги, і анестезіологи - критична інфраструктура має бути на місці”, - говорить Фават. 

Ще до початку війни він думав поїхати в Європу, знайти там роботу, але зараз, каже, все навпаки: не хочеться звідси їхати. Разом з ним у Запоріжжі залишається і дружина. 

Найдовша операція, в якій він брав участь протягом першого місяця війни, тривала близько 3,5 годин. Щодо найважчого пацієнта, то це 30-річний військовий, який надійшов з відкритим вогнепальним переломом гомілки. 

“Гомілка, м'яко кажучи, трималася лише на шкірі. Ми працювали з бригадою хірургів травматологів. Хірургам вдалося відновити кровотік по судинам і ми, травматологи, стабілізували нижню кінцівку наклавши апарат зовнішньої фіксації. Тобто ми зберегли людині ногу. Його встигли до нас доправити вчасно. І ми встигли надати йому кваліфіковану допомогу. Звичайно на чоловіка в майбутньому очікують операції , але саме головне, що кінцівка залишиться разом з ним”, - ділиться лікар. 

“Приходить людина до тями після такої операції і що перше питає? Чи є нога?, - запитую у лікаря. 

“Ну майже. Перше, що каже: "о нога залишилась”. Вони дивуються, що нога на місці. Вони думають, що її не буде. А ми їм кажемо, що будемо робити усе, аби зберегти кінцівку. Говоримо, “ти відновишся, пройде кілька місяців, або півроку і ти будеш повноцінною людиною”. Ми намагаємось робити все по максимуму аби людина повернулась до повноцінного життя, - каже Фават. 

Лікар запевняє, що працювати йому комфортно, але зізнається: “було б класно, якби тут ліфт був, що пацієнтів легше було переносити”. 

Його колега - доцент кафедри травматології ЗДМУ Максим Кожем’яка додає, що в госпіталі є можливість надавати спеціалізовану допомогу. 

“Працюючи в одній бригаді з судинним хірургом, ми взмозі надавати і стабілізацію вогнепальних переломів, і робити операції на судинах. Коли є межа між ампутацією або збереженням кінцівки із розумінням, що вона буде функціонувати в подальшому, ми використовуємо зберігаючі операції. Одна ампутація за весь час”, - розповідає медик. 

Він називає госпіталь евакуаційним, він розташований близько до лінії зіткнення. Тут медики стабілізують, надають допомогу і, частіше за все, впродовж доби, а інколи і швидше - пацієнти рухаються далі. 

“Більшість хлопців, які потрапляють до нас, перше, що питають: як і що буде працювати, друге - коли зможу повернутись до побратимів? Немає зовсім панічних настроїв. Щодо колективу, то він чудовий. Ми зараз працюємо, як медичний хаб (обласна лікарня, 9-та, 5-та, дитяча обласна) ми в дуже тісній співпраці і спілкуємось. Ми постійно на зв’язку”, - каже Максим. 

Поки говорили з лікарем у перев’язувальній походила операція. Медики діставали осколок з ноги 19-річного військового. Хлопця звати Андрій, позивного ще немає, він родом із Закарпаття. Поранення отримав в районі Оріхова.

Разом із Андрієм в палаті лежало ще троє бійців. Один з них - Кирило - як виявилося, народився у Запоріжжі, але жив в Херсоні. 

“Не думав ніколи, що повернусь до рідного міста за таких обставин”, - говорить військовий. Ворожа куля влучила в бік, а вилетіла через руку. 

“Осколки медики витягли і кажуть, що таких ще не бачили. Сам метал якийсь новий. Високо  з неба був наліт”, - говорить Кирило і додає, - “Ворожі військові заїхали з танками і почали бити село (назву не називаємо навмисно - авт.) і нам довелось відійти, бо ми розуміли, що там люди (хоч і небагато), а їм все одно. Хати зрівняли… Коли в полон беремо, то кажуть “А мы не знали” а на відео в їхніх тік-токах бачимо, як вони кажуть що “їдуть укропів мочити”. 

В коридорі госпіталя бачимо ще кількох чоловіків. Знайомимось, говорять, що прийшли на перев’язку. Один із травмованою рукою, інший - ногою. Останній (позивний “Кает”) шкутильгає, їде з ціпком. Про обстріл говорить дуже неохоче, але зазнає, що “трофей” - осколок - залишився з ним назавжди, в нозі. 

Ще одний військовий - позивний “Іспанець” - розповідає, що втратив ногу в грудні 2021 року в Луганській області під час виконання бойового завдання. В нього є тимчасовий протез, до якого він потроху призвичаївся. Зараз проходить медичну комісію. 

Він готовий повернутися на фронт, де чекають побратими, але зараз зробити це не може - потрібен постійний протез, він вже в роботі. А ще він сподівається, що невдовзі зможе повернутися до роботи - працює в будівельній галузі. Мовляв, відбудовувати країну хтось же має. 

А зараз кілька рядків про роботу медичних сестер. З однією з них знайомимось в операційній. В ній два столи (ще є третій, є перев’язочна палата, дві шокові палати, лабораторія, приймальне відділення - авт). 

“Як правило, одночасно тут знаходяться 3 - 4 бригади різного профілю: хірургічна, травматологічна, судинна, плюс є лікар отоларинголог, окуліст, челюстно лицевий, УЗД - це, як каже наш командир, критична інфраструктура”, - говорить старша операційна сестра Марина Білецька. 

“Перший тиждень був шоком. Ми тихенький госпіталь, планово працювали, загальні захворювання, трошки “екзотики”, але загалом була планова робота звичайного хірургічного відділення цивільної лікарні. Військові - вони ж такі самі люди, як і цивільні, мають такі ж захворювання. Але зараз тут все інше”, - починає розмову вона. 

Перших поранених почали привозити в госпіталь 24 лютого ввечері. Нагадаємо, що солдати рф обстріляли тоді об’єкти в Мелітополі і Бердянську. За місяць з “хвостиком” у медиків з’явилась умовна “трофейна баночка”, в ній вони зберігають те, що витягають під час операцій з військових. 

“Таких баночок в нас ніколи не було… на згадку залишимо”, - каже медсестра, показуючи кулі, осколки.

Всі, з ким ми спілкувались, вірять в те, що війна закінчить швидко, а Україна - переможе. Україна і українці вже довели всьому світу, що нас не здолати і ми будемо впевнено  йти до перемоги.