"Ніколи в житті такого не бачив, навіть на фотографіях": історії лікарів, які рятують життя бійців на Запорізькому напрямку

Медики, які рятують життя поранених військових у стабілізаційних пунктах, працюють у "прив'язці" до бойових бригад. Їхні "робочі місця" знаходяться в зоні ведення бойових дій, але трохи далі від лінії фронту. У них є менше години аби стабілізувати поранених бійців та відправити їх далі, у стаціонарний медичний заклад, де вони будуть проходить подальше лікування та реабілітацію.

Починаючи з цього року в Україні медики відзначатимуть професійне свято 27 липня.

Кореспонденти 061 побували у стабпункті медиків 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Хто рятує життя військовим і як між собою медики називають поранених - далі в нашому репортажі.

"Ми дуже рідко називаємо поранених "трьохсотими"

В цивільному житті він лікар-хірург дитячий, на війні - старший лейтенант на посаді ординатора лікувального відділення медичної роти, хірург. Його звати Василь Ременчиць, він з Києва і з перших днів повномасштабної війни він рятує поранених військових. 

"28 лютого пішов до військкомату аби запитати чи потрібні лікарі, мені сказали, що автобус буде за півгодини. Я попросився, щоби дозволили поїхати 1 березня, аби речі зібрати. На початку було і страшно, і важко. Але ми з колегами швидко звикли. Ціна звільнення територій надто велика і ми це бачимо кожен день. В цьому році мій друг загинув, багато знайомих і друзів загинуло", - розповідає медик. 

Він показує одну з трьох операційних, які є в стабілізаційному пункті. Кімната зовсім не схожа на його робочий кабінет з цивільного життя. Власне, як і умови, в яких доводиться працювати. 

"Бували ситуації, коли в повній темряві підсвічували з телефону аби встигнути зупинити кровотечу", - каже чоловік. 

В кабінеті є все необхідне (аби надати якісну медичну допомогу) обладнання. Поки говорить, дивиться на невеликий "столик" і каже, що нікому не дозволяє до нього підходити.

"Це стерильний столик. Якщо зараз когось привезуть, ми його покладемо в операційну, відкриємо столик і там буде стерильний інструмент. Тож, коли хтось підходить і спирається, наприклад, на нього - це табу", - пояснює він. 

В 2019 році Василь закінчив інтернатуру, пропрацював три роки дитячим хірург і потім почалась повномасштабна війна. Він каже, що для хірургії цього досвіду мало. Проте, тут на війні, він здобув його вже більше ніж достатньо.

"Я сподіваюсь, що він мені ніколи не знадобиться", - говорить Василь. 

Просимо його пригадати найважчий випадок, який був за півтора роки війни. Перше, що згадує - як їм на стабпунк привезли військового із 100% опіків шкіри. 

"Я такого в житті не бачив. Навіть на фотографіях. Ми зробили все необхідне. Навіть провели невелику хірургічну операцію, щоб він просто дихати міг. Така запечена грудна клітина була, він був у самохідній артилерійській установці. Зробили йому спеціальні розрізи. Я вперше це робив. Він поїхав від нас живий, що далі … ми, на жаль, не могли відслідкувати. Бо тоді був такий період, коли ми приймали більше ніж 100 людей на день. Це було перед новим роком, біля Бахмуту", - розповідає хірург. 

Зараз інтенсивність бойових дій інша і медики мають час аби відпочити, і поїсти. Проте все може змінитись у будь-яку мить. 

Василь дістає телефон, гортає "галерею", знаходить "чорне фото", на якому цей самий боєць із опіками. Він говорить, що не зберігає такі фотографії, але є надважкі випадки. 

"Ось тут було наскрізне поранення шиї. Дуже удачне, бо артерію не зачепило", - пояснює він, показуючи кадр. 

"А це цивільний чоловік. Електрик. Ремонтував лінії електропередач біля Оріхова. Надважке поранення голови", - говорить.

Вночі, перед нашим приїздом, в стабпункт привезли одного важкого хлопця із пораненням в черевну порожнину. 

Василь запевняє, що медики перевіряють повноцінно всі поранення, навіть дрібні.

"Буває таке, що залітає в руку, а вилітає в грудній клітині або залітає у стегно, а потрапляє у черевну порожнину. Уламок проходить там, де йому зручно…. Нас важко здивувати", - розповідає хірург.

Він каже, що медицина нелегка штука. Уламок може зачепити артерії, що призведе до масивної крововтрати і, якщо шлях евакуації буде довгий, то боєць може втратити кінцівку. 

Василь пояснює, що дуже рідко медики між собою називають поранених "трьохсотими" (такий термін використовують військові).

"У нас є три кольори: зелений, жовтий і червоний. Це наша градація ступенів важкості. Ми можемо сказати один одному: "підійди і подивись на одного "зеленого", то ми розуміємо, що мова про легкого пораненого. Але якщо знаємо, що мають привезти, наприклад, два "червоних", то ми вже в перчатках стоїмо на порозі і чекаємо", - пояснює співрозмовник. 

Зараз Василь ще не знає, як потім, після перемоги, буде повертатись у цивільну медицину. Каже, що навіть у відпустці нормального сну не було. 

"Завжди сниться робота. Мені війна дуже часто сниться. Я був 10 днів у відпустці, родину побачив, але кожну ніч снилась війна", - зізнається. 

"А перемога сниться?", - запитуємо.

"Такий сон не пам'ятаю. Поки не сниться, але мріється", - відповідає.

Оперувати під обстрілами 

У стабпункті поранених швидко "сортують" (визначають важкість поранення), потім - середніх та важких відправляють в операційну чи реанімацію. 20-30-40 хвилин і поранених евакуюють далі, до стаціонарних медичних закладів. 

Керівником стабпункту 128-ї бригади є лікар-хірург Олег Бігарі.

До повномасштабного вторгнення працював ургентним хірургом в Мукачівській центральній районній лікарні. Вже наступного дня після початку війни пішов у військкомат і 6 березня був у зоні бойових дій. Він каже, що їхній стабпункт переміщується разом із бригадою.

"Ми працювали під обстрілами. Вже по звуку чуєш "вихід". Якщо не свистить, то далі робиш свою роботу. У нас було і таке, що "прильот" був, розбило скло, коли ми оперували хлопців", - розповідає він.

До стабпункту привозять бійців, як каже Олег, у болоті і різному бруді. Медики все обмивають, обробляють антисептиком, надають хірургічну допомогу. Головне завдання – стабілізувати пораненого.

"Ми можемо цілий день бути без роботи. А потім привезуть… було і 60 людей за добу. Найбільше було під Херсоном - за добу 250 людей, з них тяжких - 30%, легкі - 50%. 

Якби не ми, то смертність була б набагато вища. Багатьох би не довозили. Буває й таке, що з поля бою не можуть дістати пораненого по 8-9 годин", - розповідає Бігарі.

Кожна людина важлива

Зараз здебільшого привозять військових з мінно-вибуховими пораненнями. Дуже сильно страждають кінцівки. 

Координатор лікарсько-медичної бригади на ім'я Антон каже, головне зрозуміти, кого рятувати першим. Саме він тримає зв'язок з бригадами та знає, коли до стабпункту привезуть поранених. 

"Ми намагаємось по мінімуму спілкуватись по раціях", - уточнює при цьому чоловік, який ще півтора роки тому був комп'ютерним інженером.

В його кабінеті, на стіні, є умовний "ланцюг" з цифрами. Вони написані на пластирі, їх легко можна приклеїти і так само легко зняти. На випадок, якщо привезуть багато хворих, так зручніше їх реєструвати. 

Він також каже, що дуже важливо, аби кожен боєць був ідентифікований. 

Медики, які працюють у стабпункті, ніколи не говорять, щоб до них повертались. Мовляв, не місце, куди треба повертатись. Вони, як і всі, мріють про перемогу і про те, що приїдуть додому, до рідних і це буде не на кілька днів, а назавжди.

“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”