“Важливо зберегти кримськотатарську мову, традиції й культуру”: історія запорізького імама Мухаммада Мамутова

Кримський татарин Мухаммад Мамутов є імамом Ісламського культурного центру в Запоріжжі та Чернівцях. Вже понад 10 років він працює заступником муфтія (вища духовна посада у мусульман) духовного управління мусульман "Умма". Мухаммад на власному досвіді знає, як це втратити рідну землю і не мати можливості обійняти рідних.

З початку повномасштабного вторгнення він виконує важливу місію - надає духовну підтримку спільноті мусульман, не залишає в біді нужденних та постраждалих. Ми поспілкувалися з ним про його дитинство в кримськотатарському селищі, з чого розпочався його шлях до ісламу, як залишив півострів та разом з дружиною майже з нуля створив ісламську організацію у Запоріжжі.

Родинна пам’ять: дитинство, навчання та шлях до духовного служіння

«Це дішдаш – традиційний арабський одяг для чоловіків. Ще в мене є ось така марокканська варіація з капюшоном», -  показує нам імам, дістаючи з шафи одяг, підготовлений до джума-намазу (п’ятничної молитви).

На першому та другому поверсі невеличкої мечеті у Запоріжжі вже зібралися кілька десятків мусульман, які чекають на молитву та проповідь імама. В цей час він закінчує останні приготування, надягає святкову білу чалму-тюрбан на голову, паралельно розказуючи, про історичне та ритуальне значення цієї білої матерії.

Мухаммад народився в Узбекистані. Його родину свого часу, як і більшість татар, депортували до Узбекистану та сусідніх районів Казахстану й Таджикистану. Коли йому виповнилося 6 років, родина Мамутових, повертається на батьківщину в Крим. Про дитинство він згадує з теплою посмішкою, хоча воно й було непростим, оскільки з раннього віку довелося працювати, щоб допомогти батькам. Після повернення у родини не було нічого за плечима, окрім клаптика землі.

«У нас не було змоги купити дім. Ми придбали невелику земельну ділянку, і разом з братами та батьками ми багато працювали, щоб побудувати житло. У кримських татар будівництво в крові», - шуткує наш співрозмовник.

На той час в школах не дозволяли проводити навчання кримськотатарською мовою, проте в родині розмовляли завжди виключно рідною мовою і це було велике бажання батьків.  Радянська влада намагалася придушувати вплив усіх релігійних організацій, що не оминуло, звичайно, іслам. Батьки Мамутови не були особливо релігійними, чого не можна сказати про бабусю. Саме вона, попри всі заборони й терор, читала Коран, знала молитви, володіла арабською мовою і змогла передати ці знання своїм дітям. 

Долю Мухаммада визначила одна зустріч - це було у 1999 році, коли в село приїхав духовний вчитель з Туреччини. Турецька Республіка саме в той час розгорнула програму з відродження мови, культури та релігії кримськотатарського народу і відправляла до Криму імамів, які мали розбудувати та стати вчителями в медресе (назва середніх і вищих шкіл мусульман). Поки будували школу, розпочали навчання дітей в будинку культури. Цей вчитель через місяць викликав батьків маленького Мухаммада і сказав їм, що хлопчик дуже здібний. Через рік він вступив до медресе у Сімферополі. Після навчання він повертається до рідного села вже в новому статусі - імама. 

“У мене був вибір, і я повернувся туди, де я виріс. Я знаю своїх співмешканців, вони знають мене з непоганої сторони. В селах тоді не було мечетей і це була велика проблема. В основному в Криму почалося будівництво мечеті в районах, селищах міського типу, а в маленьких селах не було нічого”, - розказує імам.

Родина Мамутових тоді придбала в селі будинок. У Мухаммада четверо братів і планувалося, що коли хтось з синів одружиться, то нова сім’я буде жити там. 

“Я сказав батькам, що поки хата пуста, то ми могли б зробити ремонт хоча б в найбільшій кімнаті, щоб збирати людей на молитву, проводити уроки для дітлахів. Брати й батьки мене в цьому підтримали. Люди дуже зраділи цій можливості. Поки ми робили ремонт, то місцеві також приносили різні необхідні речі - хтось приніс килим, хтось глечики для омивання рук”, - каже наш герой.

Врешті спільними зусиллями у селі з'явилося місце для молитви, навчання, проведення релігійних свят. Імам каже, що в якийсь момент він зрозумів, що йому ще не вистачає знань і він прагне продовжити вивчати релігію, щоб стати більш корисним для свого оточення.

Виклики в Криму та переїзд до Запоріжжя

Так Мухаммад потрапив до духовного закладу - Кримського вищого медресе Хафізів. Потім його направили на поглиблення вивчення арабської мови та вивчення читання Корану в Йорданію. Він успішно пройшов всі курси й  отримав іджазу, фактично дозвіл на викладання та навчання Корану інших. Так він за короткий строк стає викладачем в медресе хафізів, де ще нещодавно був випускником і паралельно проводить заняття в Ісламському культурному центрі, куди на вихідні з'їжджається молодь з усього півострова. Саме в цей час у 2007 році він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Ніярою. Випускниця Кримсько-американського коледжу допомагала учням медресе з вивченням англійської мови. 

Після навчання в Ємені, муфтій Криму офіційно назначає його імамом в одному з населених пунктів  в Джанкойському районі. Імам разом з дружиною та дітьми живе в кімнатах при мечеті, проводить молитву, навчання та просвітництво. П’ятикратна молитва та азан (заклик на молитву в ісламі) не всім мешканцям села припадає до душі, й місцеві кримчани розпочинають закидувати скаргами сільську раду. Імам виходить на діалог і пропонує знайти компроміс, який влаштовував би й мусульман з-поміж кримських татар і мешканців півострова, які не є за походженням кримськими татарами. Через деякий час всі мешканці настільки звикають, що починають навіть турбуватися, коли в якийсь день не чують молитву. 

Через три роки Мухаммад отримує пропозицію стати імамом в Запоріжжі. Він чесно зізнається, що це був дуже складний вибір, оскільки він раніше ніколи не жив на материковій частині України й нічого особливо не знав про цей край. 

Чаша терезів схилилася на бік Запоріжжя, коли під час сімейної ради постало питання про майбутнє дітей. Восени 2013 року родина перебирається до Запоріжжя, а у 2014 році відбувається окупація та анексія Криму. 

“Ми з дружиною прийняли рішення залишатися в Україні, бо розуміли, що нам буде складно жити та коритися тій владі. І я, і дружина, ми активні. Ми не могли б сидіти склавши руки, а якби ми продовжили свою діяльність, то цим би завдали шкоди своїм рідним. У спілкуванні з братами в перший час я постійно запитував, чи немає підозрілої машини біля будинку, чи не слідкує ніхто за домом”, - згадує Мухаммад.

Певний час родина ще їздила в Крим, щоб побачитися з рідними. Проте пізніше стали прискіпливіше відноситися саме до правовірних мусульман. Одного разу прикордонники зупинили Мухаммада та відвели на допит, зняли відбитки пальців і він зрозумів, що поїздки додому стають все небезпечнішими, а з початку повномасштабного вторгнення вони стали вже просто неможливими.

Внесок імама Мухаммада у розвиток мусульманської громади Запоріжжя

Після переїзду до Запоріжжя Мухаммад певний час відчував себе ніби не на своєму місці, бо більшу частину життя він все ж - таки провів серед земляків. У Запоріжжі існувала на той час певна частина мусульманської спільноти, але все було досить незвично - починаючи від спілкування, закінчуючи джаназою (обряд поховання). Проте, з часом вдалося адаптуватися і внести певні зміни

У Запоріжжі за понад 10 років роботи імамом в Ісламському культурному центрі “Віра” вдалося відкрити мечеть, організувати навчальний процес для дітей та підлітків, залучити більшу частину активістів до співпраці.

“До нас приходили діти, підлітки, студенти, дорослі люди, які хотіли вивчати арабську мову. Ми зареєстрували тут кримськотатарську громадську організацію, хоча й кримських татар, звичайно, що менше, але ми зрозуміли, що у Запоріжжі, та й взагалі в на материковій частині України, мало що знають про нашу культуру, мову, традиції. Наприклад, коли запитуєш у пересічних людей про Крим та кримських татар, то асоціативний ряд наступний - море, чебурєки, пляж, відпочинок”, - каже Мухаммад Мамутов.

Разом з активними членами громади, у Запоріжжі поступово вдалося подолати цей інформаційний вакуум через різноманітні заходи до Дня кримськотатарського прапора, Дня пам’яті жертв депортації кримських татар, інтерв’ю в медіа, співпрацю з представниками інших національних меншин. Жінки до Дня хіджабу також проводили просвітницькі заходи, де знайомили запоріжців з національним одягом та як мусульманки у різних країнах, можуть виглядати.

У імама є четверо дітей -  двійнята Аміра та Муніра, син Мансур і наймолодша донечка Аділє. Остання народилася перед початком повномасштабного вторгнення - 9 лютого 2022 року. Родина зустріла війну у Запоріжжі. Вони займалися волонтерством - роздали всім продукти в мечеті, допомагали людям, які евакуювалися до міста. Разом з активістами також продовжували надавати гарячі обіди нужденним на вокзалі Запоріжжя-2, проте після першого “прильоту” туди, щоб не наражати людей на небезпеку, змушені були призупинити цю діяльність

Мухаммаду та Ніярі з немовлям дуже важко було бігти в укриття кожного разу. Коли ворожі війська вже увійшли до Василівки - Мамутови прийняли рішення тимчасово евакуюватися до Чернівців. Як раз тоді стало відомо, що імам, який працював там раніше, вимушений покинути це місце. Дорога з Запоріжжя до Чернівців через високу завантаженість зайняла чотири дні. Мамутови зупинилися в одному з сіл на Вінниччині, де їм надала прихисток родина пані Валентини. У березні 2022 року були проблеми з паливом на АЗС: черги на заправках були величезні й лише на другу добу вдалося заправити автівку.

“По приїзду, певний час ми жили в мечеті та разом з друзями записували відео для закордонних благодійників з проханням допомоги. Ми змогли придбати матраци, постільну білизну, продукти. Жінки готували там в мечеті. Відчувалося, що це ніби одна велика родина. В цей самий час у Запоріжжі наша мечеть також стала хабом для вимушених переселенців. Ми залишили в мечеті відповідальну людину, яка приймала людей, що виїздили з окупації з Херсонської, Запорізької та Донецької областей. Людям потрібно було місце для відпочинку, ночівлі. Вони залишалися на 2-3 дні та їхали далі”, - розказує Мухаммад.

Зараз також продовжують надавати гуманітарну допомогу нужденним мусульманам, людям з інвалідністю, переселенцям та сім’ям, що постраждали від обстрілів. На початку повномасштабного вторгнення підтримку надавали організації та окремі благодійники з Румунії, Туреччини, Німеччини. Також сам імам періодично організовує збір коштів на продуктові набори, щоб адресно підтримати людей з прифронтового Запоріжжя.

Роль імама у воєнний час: підтримка громади та капеланська місія

Через повномасштабне вторгнення значно зменшилася чисельність вірян у мечеті. Якщо у Запоріжжі у 2021 році на п’ятничну молитву збиралося загалом близько 200 людей, а на великі свята і до 400 вірян, то тепер в середньому збирається 40-50 людей і частина з них - ВПО. У Чернівцях спільнота мусульман ще менше. 

Під час війни віряни часто приходять за порадами, настановами, що стосуються того, як їм діяти у складних життєвих обставинах, пошуку сенсу життя, потребують допомоги, щодо сімейних питань: конфлікти, шлюб, виховання дітей. 

Головна місія імама під час війни - моральна підтримка парафіян. На початку війни у Запоріжжі було зібрання Ради церков. Представники всіх конфесій згуртувалися - хтось зголосився допомогти громаді з продуктами, хтось організував збір одягу, хтось надав приміщення для переселенців.

“Імам в ісламі — це людина, яка не тільки керує молитвою, але й веде за собою спільноту. І люди постійно в ісламі опираються на те, що імам — це моральна  підтримка, його слово має вагу. Людям важливе спілкування. Зараз людям особлива необхідна духовна підтримка. Дуже багато українців відчули на собі горе - хтось втратив близьку людину, хтось залишився без даху над головою.”, - розказує наш співрозмовник.

Тисячі мусульман воюють у складі Збройних Сил України. Духовне управління мусульман наголошує, що справедливим є захист своєї держави, домівок та родин від ворога. Дуже важливою є капеланська робота. У Духовному управлінні мусульман України УММА є капелани, яки працюють з військовослужбовцями. Імами-капелани працюють на передовій та проживають разом з капеланами інших конфесій.

“В одному будинку на передовій проживають капелани всіх конфесій. Вони всі разом роблять одну спільну справу. Там немає ніяких релігійних суперечок. Є одна спільна ціль – підтримка військових. Вони також підтримують місцеве населення в тих прифронтових населених пунктах, де проживають. До прикладу, ми організовували та допомогли доставити подарункові набори дітям на новорічно-різдвяні свята, хоча це і не наші свята”, - розказує Мухаммад Мамутов.

У суспільстві іноді закидують, що нібито відомо про малу кількість кримських татар на фронті у складі ЗСУ. Звичайно, що ніхто не проводив таких підрахунків, проте є досить просте пояснення, чому кримські татари подекуди змушені приховувати свою участь у війні, проводять у закритому форматі обряди поховання військових.

“В кожному місті можна побачити в соцмережах публікації про загибель такого-то захисника і що збираються проводити його в останню путь в такий-то час, в такому-то місці. Кримських татар не проводжають з такими почестями, все робиться приховано, бо залишилися родичі в окупованому Криму. Якщо люди не бачать наших поховань, то це не означає, що їх немає”,-  каже імам.

Від сімейних цінностей до громадської активності: історія родини імама 

Ми запитуємо, чи накладає іслам якісь особливі зобов’язання на сім’ю імама - дружину, дітей. Мухаммад зазначає, що насправді немає жодних правил чи обмежень й кожен має особистий вибір. Він підтверджує, що стереотипним є твердження, що всі мусульманські жінки зобов’язані підкорюватися чоловіку, не мають прав та свобод. В останні роки збільшилося представництво жінок у релігійному та громадському житті мусульман України, проте чи є воно достатнім, питання дискусійне. 

“Моя дружина є громадською активісткою, вона займається просвітницькими, волонтерськими проєктами. Вона була такою активною ще в Криму. Після закінчення університету, вона рік працювала в школі. За освітою вона викладачка, може бути перекладачкою. У нас четверо дітей і вона мені дуже допомагає, а я підтримую все те, що вона робить. У нас в родині так заведено, що ми відкриті, завжди ділимося один з одним почуттями, думками, планами. У мене немає такого, що я беру на себе роль голови родини й сам реалізую свої плани. Ми завжди радимося й спільно все організовуємо”, - каже він.

Імам Запоріжжя каже, що для його родини важливо приносити користь суспільству і вони хочуть показати приклад для своїх дітей.

“Нам не вистачає в Чернівцях кримськотатарського середовища. Ми є частиною українського суспільства, поважаємо і любимо українську мову, історію, діти досліджують зараз історію Буковини, але для нас також надзвичайно важливо вдалині від батьківщини зберегти кримськотатарську мову, традиції й культуру. Вдома ми спілкуємося виключно кримськотатарською мовою, діти читають книги, ми десь щось виправляємо. Діти більшу частину дня проводять у школі й це має також вплив. Наприклад, в Києві, де більше кримських татар проживає є курси, вони збираються між собою, ходять один до одного в гості й це надає можливість зберігати ідентичність”, - розказує наш герой.

Про прояви ксенофобії та її подолання

На жаль, навіть у суспільстві, яке демонструє високий рівень солідарності та толерантності, залишаються прояви ксенофобії та ісламофобії. Мухаммад Мамутов особисто з цим зіткнувся у 2022 році Чернівцях. Його син загубив на автобусній зупинці наплічник з планшетом. Поруч вони побачили чоловіка з таким самим наплічником, а тому звернулись до нього з запитаннями.  Він розцінив такі дії, як агресію, - вдарив, повалив на землю імама. Набігли перехожі, що не давали піднятись йому, тримали на землі, штовхали,  одна жінка намагалася ключами поцілити в око. В цей час оточуючи кричали образливі слова, на кшталт “чорний”, “циган” та звинувачення “понаїхали”.

“Вони не знали, хто я. Коли вже приїхали поліцейські, то до натовпу підійшов один священник, якого я бачив на спільному заході. Він мене впізнав та саме він повідомив, що я імам, у мене є певна репутація, я не міг таке зробити. Поліцейські розібралися в усьому.  Я перепросив,  бо подумав, що ця людина могла забрати речі дитини. Поліцейські були зі мною досить ввічливі, вони у сьому розібралися.  Сама ситуація неприємна, ксенофобська, цей натовп мав багато ненависті, зневажливе ставлення”, - каже імам.

Він пояснює, що навіть на рівні влади є певні прояви стигматизації. Наприклад, якщо хтось з посадовців робить щось не так, то зазвичай вказують саме на його протиправні дії, а ось якщо цей посадовець має ще кримськотатарське походження, то про це обов’язково зазначать та переносять цей негатив загалом на його національність. Активно допомагає цим проявам спецслужби країни-агресора, що намагаються посіяти ворожнечу на ґрунті расової, національної та релігійної нетерпимості.

Ксенофобські настрої, дискримінація за національною ознакою та стигматизація все ще присутні на досить високому рівні в українському суспільстві. Її подолання вимагає часу та системного підходу, що поєднує освіту,  громадську активність та міжкультурний діалог.